Радимо прочитати

Про свободу   

Любомир Гузар    Дзеркало тижня,   №6    15 лютого 2013 р.

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло. 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави? 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді. 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі. 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки. 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина? 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів? 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю. 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається. 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас. 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною. 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали. 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини. 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить. 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так? 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи? 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою. 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує. 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як
відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна. 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда. 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну,
підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи. 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього. 

 

Життя обласних організацій



                                                                                  



                                         З  А  Я  В  А

Тернопільської обласної організації

Всеукраїнського товариства політвязнів і репресованих

 

Ми, колишні політв’язні і репресовані московсько-комуністичним режимом, учасники визвольної боротьби  ОУН-УПА, пройшли через багаторічні ув’язнення в тюрмах, концтаборах та на засланнях. Сьогодні нам прикро і боляче, що на 24-му році відновленої державної незалежності Україна опинилася майже беззахисною перед московським окупантом та його засланими платними агентами  і диверсантами. Росія окупувала Крим, на Сході і Півдні України організовує і вишколює заколотників та сепаратистів для антиукраїнських, антидержавних дій по дестабілізації мирного життя в Україні.

         Безкарність диверсантів та сепаратистів вже переросла в зухвалість, з якою вони вимагають федералізації, захоплюють адмінустанови, беруть заручників, їх тероризують і вбивають. Українські громадяни  в цих регіонах є беззахисними, правоохоронні органи виявилися кволими, безпорадними, нерішучими і,  в ряді випадків, байдужими, якщо не лояльними,  до дій злочинців з георгіївськими стрічками.

         Хіба можна на це байдуже споглядати,  очікуючи, що хтось прийде і наведе лад в Україні?  Україна сама повинна рішучими діями захистити державу і український народ від посягань зовнішніх та внутрішніх ворогів. Запобігти кровопролиттю потрібно, але не реагувати на численні прояви озвірілих дій московських диверсантів та сепаратистів є також злочином. Пролита кров патріотів України оцінюється не мільярдами доларів, а честю нації, якою торгувати не можна, якщо  маєш національну гордість, любов і пошану до  народу, що створив Майдан Гідності, Небесну Сотню.

         Захистити життєві інтереси України і її народу є священним обов’язком кожного, хто є патріотом своєї Батьківщини. Потрібно бути готовим до того, що  боротьба не обійдеться без втрат і крові, але своєчасні і необхідні дії зможуть мінімізувати ті втрати. Це будуть запобіжні дії, щоб уникнути масштабного кровопролиття, до чого штовхає нас самопроголошений імператор Росії чи новоявлений «собіратєль зємєль» по відновленню колишньої російської імперії.

         Ми звертаємось до перших осіб держави України бути більш рішучими і прагматичними в своїх діях, коли питання нашої незалежності і її демократична  розбудова стоять на вістрі меча російського агресора.

09.05.2014


Заява

Проводу Тернопільської обласної організації

Всеукраїнського  товариства політвязнів і репресованих

 

Ми, колишні політв’язні і репресовані московсько-комуністичним режимом, учасники визвольної боротьби  ОУН-УПА, пройшли через багаторічні ув’язнення в тюрмах, концтаборах та на засланнях. Сьогодні нам прикро і боляче, що на 24-му році відновленої державної незалежності Україна опинилася майже беззахисною перед московським окупантом та його засланими платними агентами  і диверсантами. Росія окупувала Крим, на Сході і Півдні України організовує і вишколює заколотників та сепаратистів для антиукраїнських, антидержавних дій по дестабілізації мирного життя в Україні.

         Безкарність диверсантів та сепаратистів вже переросла в зухвалість, з якою вони вимагають федералізації, захоплюють адмінустанови, беруть заручників, їх тероризують і вбивають. Українські громадяни  в цих регіонах є беззахисними, правоохоронні органи виявилися кволими, безпорадними, нерішучими і,  в ряді випадків, байдужими, якщо не лояльними,  до дій злочинців з георгіївськими стрічками.

         Хіба можна на це байдуже споглядати,  очікуючи, що хтось прийде і наведе лад в Україні?  Україна сама повинна рішучими діями захистити державу і український народ від посягань зовнішніх та внутрішніх ворогів. Запобігти кровопролиттю потрібно, але не реагувати на численні прояви озвірілих дій московських диверсантів та сепаратистів є також злочином. Пролита кров патріотів України оцінюється не мільярдами доларів, а честю нації, якою торгувати не можна, якщо  маєш національну гордість, любов і пошану до  народу, що створив Майдан Гідності, Небесну Сотню.

         Захистити життєві інтереси України і її народу є священним обов’язком кожного, хто є патріотом своєї Батьківщини. Потрібно бути готовим до того, що  боротьба не обійдеться без втрат і крові, але своєчасні і необхідні дії зможуть мінімізувати ті втрати. Це будуть запобіжні дії, щоб уникнути масштабного кровопролиття, до чого штовхає нас самопроголошений імператор Росії чи новоявлений «собіратєль зємєль» по відновленню колишньої російської імперії.

         Ми звертаємось до перших осіб держави України бути більш рішучими і прагматичними в своїх діях, коли питання нашої незалежності і її демократична  розбудова стоять на вістрі меча російського агресора.


Тернопільська обласна організація Всеукраїнського

 товариства політвязнів і репресованих.

7.05.2014


                                                   Заява

Проводу Тернопільської обласної організації

Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

 

Тернопільська обласна організація Всеукраїнського товариства політичних вязнів і репресованих з недовірям ставиться до Ю.В.Тимошенко, яка є кандидатом на пост Президента України.

Ми не довіряємо тим  кандидатам на цей великий пост, які  є технічними за  замовленням політтехнологів, або  амбітними особистостями, які марять вождизмом та наміром збагатити  свої статки.  Юлія Тимошенко рахує себе найбільш привабливою персоною, вона завойовуює голоси виборців своїм артистичним талантом, зваблюючим популізмом, облудні обіцянки та фальш удаваного патріотизму якої сьогодні переповнюються через край.

Ми не можемо забути, як  Премєр - Міністр Ю.Тимошенко приятелювала з В.Путіним, який в перспективі бачив Ю.Тимошенко або  В.Януковича Президентом України. В.Путіна не хвилювала їх передвиборча боротьба, оскільки перемога будь-кого з них влаштовувала Російську Федерацію. Численні  помилки Юлії Тимошенко в політичній орієнтації та економічних прорахунках нанесли значну шкоду нашій державі, але Ю.Тимошенко не визнає своїх помилок, дезорієнтуючи громадян України своєю демагогією і псевдо-патріотизмом.

Ми застерігаємо надто довірливих виборців, які ще вірять дешевому популізму та нещирій риториці  Юлії Тимошенко.

Ми категорично проти таких кандидатів в Президенти України, які є відвертими українофобами, це - Симоненко, Добкін та інші, які лише підігрують Москві і мріють збагатитись за рахунок українського народу.

Будьмо прагматиками і реалістами у своєму виборі Президента України і виберім справжнього патріота України, який не зрадить і буде мужнім захисником нашої держави  і українського народу.

 

         Слава Україні !

 

Провід Тернопільської обласної організації

Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих
25.04.2014






Заява Проводу Тернопільської ОО Всеукраїнського товариства політв
язнів і репресованих    03.02.2014

 

Патріот  чи зрадник,
або чи має Україна свого Президента ?

Харківські угоди, заперечення Геноциду (голодомору) над українським народом, закон «Ківалова-Колєсніченка» про мовну політику, зрадлива відмова підписати угоду про асоціацію із ЄС, а сьогодні байдуже споглядання на злочинні дії силовиків на мирні вимоги Майдану, підписання прийнятих протизаконним шляхом і в порушення Конституції України та регламенту ВР України законів, свідчать, що Президент України повністю зрадив інтереси Українського народу  на користь  раптової «благодійності» Російської Федерації.   Говорячи про необхідність узгодження в парламенті  проектів законів між опозицією і парламентською більшістю, Президент  водночас підписує закони, спрямовані на обмеження прав і свобод громадян України, журналістів, громадських організацій, проти тих, хто має іншу від влади думку, критикує її, засуджує дії прокуратури та вироки суддів.

Це лише поверхові віхи «діяльності» Президента України, якого не можна назвати українським президентом, оскільки  він з провладною партією Регіонів та комуністами не захищає національні інтереси  України. Мільйонні зібрання українських громадян на майданах України підтримують європейський вибір України, але голос народу не був почутий Президентом України, який орієнтується не на волю українського народу, а на спец війська і настанови московського «собіратєля зємєль руской імперії» і для якого державна незалежність України є прикрим непорозумінням. Кожному тверезо мислячому громадянинові України зрозуміло, що Президент України  Віктор Янукович і його наближена команда своїми діями намагається штовхнути Україну в обійми московського спрута. 

Майдан показав, що в Україні формується українська нація, яка гідно захистить громадянські права людини і державну незалежність. Мужність українського народу не дозволить зневажати його волю в захисті своїх прав і свобод.




Чернівецьке обласне товариство репресованих

І.Войцеховська,  голова Чернівецького обласного товариства

Коли на розвалинах збанкрутілої комуно–більшовицької імперії  жорстокості і зла почали створюватися нові вільні держави, багатостраждальна наша Україна розірвала невольничі кайдани і почала відлік незалежності. Україна почала повертатися до життя, до відродження наших традицій, мови, духовності.
Ми розуміли, що високий життєвий рівень і матеріальні статки не могли прийти миттєво разом із незалежністю, але ми всі були щасливі,  що відновлено незалежність нашої держави, що над Україною майорить наш синьо-жовтий прапор, що кожного ранку будить нас Гімн «Ще не вмерла Україна» – Славень до нового життя. Це було найвищою метою багатьох поколінь українців і ми цього досягли.

Детальніше...

       Адреси організацій Ви зможете
       знайти у розділі "Обласні Організації".
 
       За додатковою інформацією пишіть на:
       info@repressed.org.ua 

       

Наш архів

Громадська організація під назвою Всеукраїнське товариство репресованих (ВТР) заснована на зборах (біля 100 осіб), які відбулися 3.06.1989 просто неба на Львівській площі в Києві (Спілка художників під тиском КГБ у день зборів відмовила в наданні приміщення Будинку художників).

Додаткова інформація

Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України