життя товариства

 30-річчя Товариства в’язнів сумління
(Історична довідка)

Установчі збори Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих відбулися 3 червня 1989 року. Збори, у присутності близько 100 осіб,  проходили просто неба на Львівській площі в Києві – на жаль, Спілка художників під тиском КДБ за лічені години перед наміченим часом відмовилась надати залу в Будинку художників.

На той час уже на всю Україну розгорнула свою діяльність перша в УРСР політична опозиція – Українська Гельсінська Спілка, до якої повним складом увійшов Український культурологічний клуб, були створені Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Асоціація «Зелений світ», Історико-просвітницьке товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, робилися перші кроки зі створення в майбутньому Народного руху.

 Метою новоствореної громадської організації політв’язнів було визначено – об’єднання зусиль та досвіду в’язнів сумління в ім’я здобуття та утвердження соборної самостійної демократичної Української держави, а також надання матеріальної допомоги членам Товариства. Головою Товариства, на пропозицію Олеся Шевченка, було обрано Євгена Пронюка.

Пізніше, 19 грудня 1992 року, Всеукраїнський збір політв’язнів і репресованих затвердив об’єднання зі Львівською організацією і прийняв єдиний Статут.

У перші роки існування Товариство  організовувало мітинги, демонстрації та інші заходи на підтримку незалежності України. Особливо пам’ятний похід політв’язнів  Хрещатиком 23 червня 1991 року, коли в першій шерензі йшли, за визначенням Кримінального кодексу УРСР, «особливо небезпечні державні злочинці» в одязі радянських в’язнів. Кілька молодих сміливців вибігли тоді з колони й поклали вінок із колючого дроту до пам’ятника Леніну.

Після проголошення Незалежності України турботою Товариства стало відновлення прав репресованих, матеріальна і моральна підтримка їх, національне і духовне відродження рідної країни. 

Товариство організувало перевезення з Уралу і перепоховання 19 листопада 1989 року в Києві тіл політв’язнів, які загинули в Кучинській зоні 36, – Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого.

Згодом були перепоховані Михайло Сорока – з Мордовії у Львів (28.09.1991), Марта Бандера – з Красноярського краю в рідне село Старий Угринів, Степан Мамчур – з Уралу в Боярку (2002), Кирило Осьмак – із Владимира в Київ (11.12.2004).

Товариство провело експедицію на Північ (Інта, Печора, Воркута) і встановило там хрести з чавунними таблицями на масових похованнях в’язнів,  брало участь в експедиції до міста Галац (Румунія) в пошуках могили гетьмана Івана Мазепи.

У червні1991 року разом зі Світовою Лігою Українських Політичних В’язнів (Канада, Вінніпег) Товариство провело Всесвітній конгрес українських політв’язнів, на який з’їхалися колишні в’язні комуністичних і фашистських концтаборів із 12 країн світу.

У 1995 році, 7-8 листопада, зусиллями Товариства було проведено в Києві Міжнародний конгрес політичних в’язнів, який схвалив резолютивні документи з вимогами:

·       розпочати судовий процес над КПРС/КПУ «Нюрнберг-2»,

·       визнати УПА воюючою стороною в Другій світовій війні,

·       затребувати від Росії компенсацію за примусову працю українських політв’язнів на її території,

·       створити архів документів і музей політв’язнів,

·       здійснити ідейну переорієнтацію багатотомного державного видання «Реабілітовані історією» на «Енциклопедію боротьби і репресій» за матеріалами Науково-методичної ради, очолюваної членом-кор. НАНУ Миколою Щербаком, потім – акад. Ніною Вірченко.

Товариство підготувало нову редакцію Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», домоглося встановлення Дня пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій, який відзначався щороку в четверту суботу листопада.

Починаючи з 1992 р., Товариство видає журнал «Зона», очільником редакції був Юрій Хорунжий, нині – Олекса Різників.

Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих цього року відзначає 30-річчя від часу свого заснування. Не все задумане нами було здійснено. Але кожен з нас, поклавши руку на серце, може сказати людям словами великого Тараса: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

Олесь Шевченко,

Василь Овсієнко,

Орина Сокульська 

життя товариства

                           Вшанування пам’яті жертв Голодомору  на ювілейному засіданні Проводу

 

23 листопада 2919 року ГО «Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих» провело чергове засідання Проводу. Перед членами Товариства гостинно відкрив свої двері   Музей шістдесятництва – філія Музею історії міста Києва з яким плідно співпрацює Товариство.

У ході засідання Проводу, його члени вшанували світлу пам’ять жертв Голодоморів.

Голова Товариства Орислава Сокульська зачитала присутнім історичну довідку, підготовлену в’язнями  сумління Олесем Шевченком та Василем Овсієнком  про те, що 30 років тому на Львівській площі Києва відбулися установчі збори Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Доповідач окреслила основні віхи діяльності Товариства та привітала усіх з ювілеєм.

Після розгляду питань порядку денного, що стосувалися статутної діяльності Товариства, перед учасниками Проводу виступив кобзар, народний артист України Тарас Компаніченко.

О 16-й годині члени Товариства взяли участь у поминальному молебні та акції «Запали свічку» перед пам'ятним знаком на Михайлівський площі.



 

 

Життя Товариства

 

ПОЛТАВЦІ ВИСТУПИЛИ ІЗ ЗАЯВОЮ ПРОТИ ЗНЯТТЯ СТЯГІВ НА «МОНУМЕНТІ СЛАВИ»

Автор: Аліса Куценко, 9 серпня, 09:58
 
 

Фото: Червоно-чорні стяги на Монументі Слави в Полтаві


Сім громадських організацій та партій оприлюднили спільну заяву щодо петиції про зняття державного та червоно-чорного (національно-визвольного) стягів на пам’ятнику в Корпусному саду.

До ЗМІСТу звернулися представники «Полтавського обласного товариства політв’язнів та репресованих» з проханням розмістити текст заяви, аби привернути увагу містян до петиції, автор якої закликає прибрати  прапори з Монументу Слави.

Так, голова та заступник організації – Анатолій Банний та Олександр Білорус, – переконані, що наявність стягів на символі «славы русского оружия» працює як запобіжник: патріоти з гарячими головами уже давно розмалювали б або понівечили «орла», але червоно-чорні прапори на верхівці їх стримують.

Злів направо: Ростислав Шевченко, Анатолій Банний, Ганн Антипович (Дениско), Тетяна Донченко, Тетяна Таран, Іван Деблюк і Олександр Білорус

Фото: Злів направо: Ростислав Шевченко, Анатолій Банний, Ганн Антипович (Дениско), Тетяна Донченко, Тетяна Таран, Іван Деблюк і Олександр Білорус

 

Повний текст заяви:

«Полтавці! Шостий рік триває гібридна війна з РФ. На жаль, останнім часом проросійські сили намагаються розколоти полтавську громаду, зокрема, відволікаючи від нагальних питань темою демонтажу прапорів з пам’ятника Слави, який у певних колах відомий як «памятник славы русского оружия». Це буде сприйнято патріотичними верствами населення як реванш сепаратистів. Найрадикальніші з цих верств, підбурювані недалекоглядними лідерами або (ще гірше) провокаторами, можуть вдатись до заходів, що межують з вандалізмом. У результаті дехто, з загостреною патріотичною свідомістю, можуть мати проблеми із законом. Пошкодження історичного пам’ятника європейського значення при висвітленні ворожими Україні ЗМІ негативно відіб’ється на іміджі нашої держави у світі.

Українські прапори над цим пам’ятником є запобіжником від таких радикальних проявів. Абсолютно логічним є ствердження, що історичний пам’ятник не повинен мати сторонніх елементів, які не відповідають ідеї та часу його створення. Та ця логіка працює при нормальному стані справ у країні. Однак тисячі полеглих, десятки тисяч поранених, мільйони переселенців – таку ситуацію навряд можна назвати нормальним станом справ.

Тому демонтаж прапорів не на часі. Хай майорять над «славой русского оружия» та зберігають пам’ятник як український слід у світовій історії».

Заяву підтримали наступні організації та партії:

  • ГО «Полтавське обласне товариство політичних в’язнів та репресованих»
  • Всеукраїнська волонтерська організація «Вільні люди»
  • Військові ветерани 8 Полтавської окремої автосанроти
  • ГО «Агенція сталого розвитку»
  • Політична партія «Свобода»
  • ГО «Спілка «Полтавська громада» (Тетяна Донченко)
  • БФ «Полтавська громада разом» (Віра Маслак).

Додамо, що наразі на сайті Полтавської міськради розміщені дві петиції – «Про відновлення відповідного використання Монументу Слави» та «Петиція щодо прапорів на Монументі Слави». Як уже писав ЗМІСТ, перша набрала необхідну кількість голосів (267) за 18 днів. Минулого четверга, 1 серпня, її винесли на розгляд регламентної комісії.

Ця петиції викликала жваве обговорення на регламентній комісії. Інформацію по розгляду взяли до відома та видали доручення заступнику міського голови з питань ЖКГ Олексію Чепурку підготувати проект рішення з відповідним обґрунтуванням на сесію (щоправда, не уточнили, на яку).

Першу петицію подав полтавець Сергій Прокопенко 4 червня. У ній йдеться про приведення використання Монумента Слави до норм чинного законодавства, а саме про демонтаж прапорів з верхньої частини колони. На думку автора, використання пам’ятника в якості щогли не відповідає законодавству:

«Без сумніву, використання Монумента Слави у якості (щогли) флагштока для державного прапора та прапора УНА-УНСО без прийняття відповідних рішень про зміну статусу об’єкта, згідно чинного законодавства, є спотворенням художнього погляду та невідповідне використання».

Друга петиція (автор – Сергій Ярощук) була подана 11 червня і набрала необхідну кількість голосів у четвер, 8 серпня. Він апелював до того, що в заяві прихильників зняття прапорів з Монументу Слави через нібито шкоду пам’ятнику відсутні офіційно аргументовані висновки реставраторів, чим саме прапори шкодять даному пам’ятнику. Законної заборони, на думку автора, вивішувати прапори будь-де не існує:

«Наявність прапорів не заважає пам’ятнику бути одним з найвідоміших символів Полтави, але заважає бути йому пропагандою російської імперії».

«Петиція щодо прапорів на Монументі Слави» набрала 268 голосів, а значить, її теж повинні розглянути на постійній депутатській комісії. У разі її підтримання на комісії головуючий надасть доручення відповідному управлінні підготувати проєкт рішення і винести його на сесію. 

Фото Богдана Проскурова

Життя Товариства

 

Ірина Сенів. Та, хто життя віддає Україні

          Пресвята Діва Марія годує Богонемовля-Христа… Цей Святий Образ на стіні, що благословляє на добро і жертовність, із зруйнованої церкви у Львові у далекому воєнному році хлоп’ям приніс її майбутній чоловік до будинку батьків як Проведіння Господнє. Адже День ікони «Годувальниці» вшановуємо першого місяця року, коли й народилася майбутня дружина галичанина. Після весілля Чудодійна Святиня стала реліквією в їхній власній оселі. Відтоді Чистий Німб Матері Божої та її Сина-Спасителя охороняє славну доньку України – Ірину Сенів, котра на життєвому шляху  витримала знущання радянських в’язниць за те, що її рідні й вона боролися за здобуття Незалежності Рідної Землі та сповідували визвольні ідеї «Тараса Чупринки» – Головного командира Української Повстанської Армії генерал-хорунжого Романа Шухевича. 

          Я завітала до пані Ірини Сенів – членкині Полтавської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих – у її гостинне помешкання в нашому місті на Надворсклянській Леваді. І з перших миттєвостей зустрічі вражає неймовірна доброзичливість і благородність пані Ірини, її природна краса і велика душа, яка виявляє багато любові. Святою Покровителькою імені Ірина визнано Великомученицю, котра зносила гоніння, приниження й була страчена за свою віру… Такою справедливою, впевненою й непохитною йде дорогою служіння Україні та її народові пані Ірина Сенів. 

         В українській родині Гіляра  й Розалії Ільків у польській Варшаві 19 січня 1933 року з’явилася на світ друга донька. Назвали  Іриною. Невдовзі батьки з дітьми переїхали жити до Львова. Там Ірина пішла навчатися. Після дев’яти класів шкільної освіти почала працювати.

          Сестра Ольга була старшою за Ірину на дванадцять років. Ольга Ільків («Роксоляна») стала зв’язковою керівника Проводу Організації Українських націоналістів в Україні Романа Шухевича. Чоловік Ольги Володимир Лико («Данило») – керівник Стрийського Проводу ОУН. Трагічна доля Володимира Лика – він загинув 17 березня 1948 року.            14 березня 1950-го затримали «Роксоляну». МГБ засудило її на 25 років. Вона відбувала термін в Олександровській і Владімірській централях та Іркутській області. Після арешту Ольги Ільків радянська влада ув’язнила і її рідних – маму Розалію та сестру Ірину. 

            Ірину закинули  до російського табору в Мордовській АРСР на шестирічний термін. У камері сиділи п’ятдесят політичних в’язнів. Шістнадцятилітня Ірина – серед них наймолодша.

          Розкішна коса Ірини була її окрасою. Та московський нелюд, хапаючи за волосся, тягав тендітну дівчину під час допиту.  «Ріжте косу!..» – промовила Ірина до співкамерниць, повернувшись із чергового катування. І яким же було остервеніння мордовського антихриста, коли наступного допиту він намагався схопити українку за відрізану косу. 

          Відбувши ув’язнення в російській тюрмі, Ірина Ільків із мамою Розалією повернулися до України. Знову замешкали у Львові. Ірина опікувалася сестриними  донькою Звениславою і сином Володимиром – дітей у радянському інтернаті навіть прізвища свого позбавили. Дзвінка і Володко побачилися з мамою Ольгою Ільків після її звільнення 6 лютого 1964 року.

           У місті дитинства і юності Ірина Ільків зустріла своє справжнє кохання – Романа Сеніва.  Обоє працювали. У щасливому шлюбі Романа й Ірини Сенів народилися син Ігор і донька Аліса. Подружжя чесно й у злагоді йшло життєвою стезею. 

           У Львові рідні Ірини – чоловік Роман Сенів та її мама Розалія  Ільків відійшли за вічну межу. Тоді доля привела пані Ірину з Галицької столиці, де вона зустріла свого другого чоловіка-полтавця,  до нашого Наддніпрянського міста. Полтава радо привітала пані Ірину та стала для неї рідною. 

          Нині Ірина Сенів разом із земляками крокує в Новий День України, зичить Ангелів-охоронців нашим захисникам у російсько-українській війні, переймається й тішиться  подіями міського життя. Поруч із матусею турботлива родина доньки пані Ірини. Аліса й Анатолій Доброхотови та їхні діти й онуки обожнюють свою неньку і бабусю, шанують її патріотичний шлях, поважають її життєвий досвід, створюють для неї домашній затишок і з найбільшою любов’ю піклуються про кожен  її будень чи свято. Пані Ірина завжди з радістю дізнається про успіхи й досягнення сестри Ольги та її дітей з родинами, котрі живуть  у Львові.

             Богородиця й маленький Ісус, що їх Святий Образ колись осяяв львівську домівку батьків Романа Сеніва, у полтавській квартирі своїм Чистим Омофором  охороняють  Ірину Сенів, ту, хто є уособленням Волі й Свободи, честі й відваги, духовної міцності й неприхованої сердечності. Ми молимося до ікони «Годувальниці» – Покровительки жінок і матерів – за здоров’я пані Ірини Сенів і її сестри Ольги Ільків. Божого благословення Великим Українкам на славу Рідної Землі, на гордість людям, на радість дітям, онукам і правнукам! 

                                    Валентина Шемчук,

                                   членкиня Товариства

Фото: Аліса Доброхотова

 


 


 

Життя Товариства

На Вінниччині відзначили День пам’яті жертв політичних репресій






















24 травня, у залі засідань обласної державної адміністрації відбулася зустріч керівництва області та міста з жителями Вінниччини, які зазнали політичних репресій за часів радянської влади, зокрема «Великого терору» 1937-1938 років, та членами їх родин.

У зустрічі взяла участь делегація Всеукраїнського об’єднання товариства політичних в’язнів, репресованих та їх дітей на чолі з головою Ориною Сокульською.

Пам'ять всіх загиблих українців внаслідок політичних репресій присутні у залі вшанували хвилиною мовчання.

«Політичні репресії – це одна з трагічних сторінок української історії. У ці травневі дні ми традиційно зустрічаємося, аби вшанувати людей, які, по великому рахунку, боролися за добро, справедливість, вірили у свою країну, краще майбутнє, мали сміливість говорити правду і були знищені або репресовані. Тоталітарна система була дуже цинічною: дітей змушували зрікатися своїх батьків-політрепресованих, щоб знищити національну пам'ять. Але цього не вдалося зробити. Я переконаний, що саме пам’ять – це той дороговказ, який ми повинні берегти й передати своїм дітям та онукам заради України та майбутнього кожного з нас», – зазначив очільник регіону Валерій Коровій.

Керівник області зауважив, що з історії власної родини знає, що таке бути рідним репресованих.

«Якщо ми хочемо побудувати справді європейську державу, то повинні пам’ятати про ті події і робити все для того, щоб подібне в українській історії не повторилося», – наголосив Валерій Коровій.

З побажаннями здоров’я, віри, миру і добра керівники області та міста вручили колишнім репресованим та їх дітям, а також краєзнавцям – дослідникам тематики репресій на Поділлі Почесні грамоти облдержадміністрації та обласної Ради, грамоти Вінницької міської ради, грошові винагороди та квіти.

По завершенню заходу делегація Всеукраїнського об’єднання товариства політичних в’язнів, репресованих та їх дітей, члени обласного товариства політичних в’язнів, репресованих та їх дітей, обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, історики, місцеві дослідники тематики репресій поклали гірлянди та квіти до пам’ятного знаку жертвам Вінницької трагедії 1937-1938 років та пам’ятника жертвам комуністичного терору на Вінниччині.

Зазначимо, що у рамках відзначення в області Дня пам’яті жертв політичних репресій у холі обласної державної адміністрації розпочала роботу експозиція присвячена історії політичних репресій в Україні.

 



























































  •  

       Адреси організацій Ви зможете
       знайти у розділі "Обласні Організації".
 
       За додатковою інформацією пишіть на:
       info@repressed.org.ua 

       

Наш архів

Громадська організація під назвою Всеукраїнське товариство репресованих (ВТР) заснована на зборах (біля 100 осіб), які відбулися 3.06.1989 просто неба на Львівській площі в Києві (Спілка художників під тиском КГБ у день зборів відмовила в наданні приміщення Будинку художників).

Додаткова інформація

Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України