Вшанування жертв голодомору

Вшанування жертв голодомору на Буковині

      26 листопада 2016 року уся Україна вшановувала пам’ять жертв Голодомору. Для Чернівецької області цей день був особливо скорботним, тому що цього року виповнилось 70 років Голодомору на Буковині 1946-47 р.р.
      Чернівецьке обласне товариство політв’язнів та репресованих прийняло активну участь у відзначенні цих заходів, був організований і проведений мітинг-реквієм. Серед членів товариства є ще живі свідки тих сумних подій. Одна з них, пані Теляєва (Запаринюк) Орися Миколаївна, 1928 р.н., жителька Чернівців, поділилась на мітингу-реквіємі своїми спогадами.
      На мітингу-реквіємі виступила голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих Галина Бойко. Текст її виступу:

        

Не маємо права забути

      Три хвилі штучного голодомору 1921-22, 1932-33, у 1946-47 р.р. пережив український народ. Жодна країна світу не знала такої жахливої трагедії. Організатори Голодомору ставили за мету ліквідацію українського селянства як головного носія української ідентичності. У поєднанні із політичними репресіями, переслідуваннями проти української еліти та української церкви, Голодомор мав покласти край існуванню українців як окремої нації.
      Більшість голодуючих українських селян рятувалися, як могли. Змушені були їсти траву, кору дерев, котів та собак. Люди намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. Але кривава московська рука позбавила голодуючих й цієї можливості вижити, видавши закон "про п'ять колосків", а в червні 1947 р. ввела кримінальну відповідальність за крадіжки державного майна.
      Багато дітей та людей похилого віку, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоча би якої-небудь їжі. В той час як партiйне керівництво «жирувало», постачалося харчами через систему закритих спецрозподiльникiв.
      Було таке поняття як "чорна дошка". Це коли декілька сіл обставляли кордонами з міліції й спецслужб. Створювали закриті території, з яких ніхто не міг вийти і ніхто не міг зайти. У цих "чорних дошках", люди помирали масово, вимирали цілі села. Натомість сюди завозили мешканців з інших міст Росії. Їх не бентежило, що в цих селах панувала суцільна тиша, що в хатах були останкі мертвих людей. Адже їм створювали нормальні умови для життя: відразу надавали коня чи корову, не обкладали податками, ремонтували хати. Саме так створювався гомо совєтікус. Які жили під гаслом: "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз".
      Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося майже 1 млн 100 тис. дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитячих будинків.
      Досі зберігаються в архівах документи, де в акті про смерть, в графі "причина смерті" писали просто "українець". Не голод чи вигадані якісь інші причини.
      Українців принесли у жертву. Мільйони людей було знищено фізично. Ті, хто вижив — зазнали непоправних ментальних втрат, які перетворили їх в осіб, стурбованих лише власним порятунком, нездатних до єднання заради спільних цілей. Мовчання перетворювало їх у безмовних та бездумних істот, які не мали минулого, а отже, й майбутнього. І вони мовчали. Більше того — вони стали забувати: бо так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Пам'ять могла коштувати нової хвилі репресій. Тому українці мовчки не помічали масових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах. Вони готові були працювати навіть не за гроші, а просто за кусок хліба.
      Нам забороняли пам`ятати. Бо, пам`ятаючи, ми починаємо ставити запитання та шукати відповідь, а знайдена відповідь - вимагає дії. Попри усі небезпеки, утиски та ризики, ми зберігали пам`ять: спочатку потайки, пошепки, але чимраз голосніше і відважніше.
      Голодомор назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Пам’ятаймо - кров мільйонів загиблих співвітчизників стукає в наші серця. І ми зобов'язані зробити все, аби пам'ять про них завжди була живою для нинішніх та прийдешніх поколінь.
      Хочу звернутися до тих, хто не прийшов на цей мітинг-реквієм, не тому, що зайнятий, а тому що їм байдуже: «Не будьте байдужими!» Байдужість - це мовчазна згода з тими, хто спочатку організував геноцид, а потім робив усе можливе, щоб витерти його з пам`яті, і тим самим - витерти з історії цілий народ. Пам’ятайте євангельську істину: "Пізнайте правду і вона зробить Вас вільними".

      Присутні на мітингу-реквіємі члени товариства помолилися за душі невинно убієнних співвітчизників. Також зусиллями крайової влади для членів товариства було організовано поминальний обід.

            Нижче наведені світлини  з  цього мітингу-реквієму.






       Адреси організацій Ви зможете
       знайти у розділі "Обласні Організації".
 
       За додатковою інформацією пишіть на:
       info@repressed.org.ua 

       

Наш архів

Громадська організація під назвою Всеукраїнське товариство репресованих (ВТР) заснована на зборах (біля 100 осіб), які відбулися 3.06.1989 просто неба на Львівській площі в Києві (Спілка художників під тиском КГБ у день зборів відмовила в наданні приміщення Будинку художників).

Додаткова інформація

Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України