Дніпровська обласна

13 років каторги за допомогу УПА


Жителі Кам’янського (колишнього Дніпродзержинська), приятелі й сусіди, знають цю тендітну 86 - річну жінку, як добру й гостинну господиню, маму двох доньок й бабусю десятьох онуків та правнуків, голосисту співачку, що кохається в українській пісні та є засновницею місцевого фольклорного хору «Калина». Однак далеко не всім відомо, які важкі та буремні роки за спиною у Зінаїди Колтонюк, – жінки - політв’язня, учасниці Норильського повстання. Радянська влада фальшувала її особисту біографію, розповідає Зінаїда Колтонюк (в дівоцтві Жовнірук). Уродженка села Кам’янка на Волині, зовсім юною була арештована за зв’язки з УПА. Зараз, через десятиліття, жінка каже: справді, як і багато молодих дівчат, носила їжу, зібрану селянами, до лісу українським партизанам. Однак тоді, майже дитиною, на допиті «в органах» так і не зізналась. Те слідство закарбувалось не тільки в пам’яті: на тілі літньої жінки шрами від побоїв. Потім був суд і вирок – 15 років ув’язнення.

«А я й не признаюсь. Бо признатись – то кінець мені й усім»


Сім’я була у нас – 8 дітей. Я закінчила 8 класів і працювала завідувачкою молочарні. Приносили молоко, переробляли на сметану... Нас усіх зібрав головний від УПА, на Євангеліє руки положили й кажемо: «Ми будемо боротись за незалежність України, хоч навіть і згинемо, і перед Богом ми даємо клятву». Це було вже за радянської влади.

Наші хлопці мали в лісі землянки. І ми, молоді дівчата, беремо цукор, сало, печене, усе, що позбирають люди, – і несемо тим хлопцям. А потім арештували одну дівчину і вона на мене сказала. Я була арештована у 1944 році. Як мене арештували, мені навіть ще й 17 не було. Слідчий каже: «Ти носили їсти партизанам?» Я кажу: «Ні, не носила, я не знаю ніяких партизанів». А він, вибачте: «Суко, носила». Узяв поліняку та як вдарив, що й розійшлася шкіра, стала кров іти… Били по спині, там шрами є. А я не признаюсь. Бо признатись, то кінець – мені й усім. Добавили мені два роки до року народження, дали 15 років каторги – і в Норильськ.

«Лягаємо спати на нарах, волосся примерзає до намету»


Почали працювати – будували площадку, де злітають самольоти. Нам видали спецівки, ватні штани, фуфайку, і скрізь номери – і на плечах, і на голові. Я не запам’ятала свого номера, а деякі дівчата запам’ятали… Годували нас баландою. Один шматочок м’яса на цілий казан. А кухар прив’яже той шматочок до ополоника і насипає. Воно бовтається на ополонику, а нікому не попадає, бо прив’язане. Обман такий. Вітри великі, морози... Лягаємо спати на нарах, волосся примерзає до намету. А ляжеш ближче до пічки, що топилась дровами, неможливо витримати. Я не знаю, як ми все це витримали… В Норильську була гора, звалась Шмідт. І під тою горою хоронили ув’язнених. І як хоронили, горло перерізали, аби не лишився хто живий… Ми там 10 років працювали, а як закінчили аеродром, то вивісили вивіску, що то комсомольці робили. Не каторжани.

На світлині: Фото таборових років. Жінки – політкаторжанки.

З нами хлопці працювали, молоді хлопці. То знаєте, до такого стану їх довели, що він піде до туалету, а виходить з туалету – не має сили застебнутись. То: «Дєвочки, застебніте штани». А хто не витримував, знаєте, що робили? Втікали. Ми кругом були загороджені. А вони – бігти. Охорона мала право стріляти. То на наших очах стріляли хлопців. Вони не хотіли жити. Бах-бах, вже когось застрілили… І ми до того навіть звикали…

У таборі, як була Паска, то ми паску з тих пайок, що нам хліб давали, робили. А Ліна Петрощук, вона була попова дочка, в гімназії вчилась, то вона вела службу, була за попа. Усю службу напам’ять знала. Вона молитви читала. А ми всі, хор, співали. То оці, що нас охороняли, хлопці, плакали… Усе хіба розкажеш

«Найдраматичніший спогад таборових років – 7 липня 1953 року, Івана Купала, Норильське повстання. Понад тисяча дівчат жіночої зони відмовились ставати до роботи»


«Выходите на работу!» – «Ні!». «Выходите на работу!» – «Ні!». Тоді нас вивели, наказали рова копати. Кажуть: «Всі там будете лежати. А хто не хоче там лежати – в бік». Ніхто не відійшов. Рів викопаний, пушки… А Петрощук Ліна, що керувала забастовкою, пробіглася по ряду і сказала: «Як тільки третій раз скажуть у трубу: або в барак, або постріляємо, то співаємо». Як тільки він третій раз крикнув, ми як заспівали : «Ще не вмерла Україна»… А вони на нас – воду, на 30-ти градусному морозі… Хто впав, а хто мову втратив, кого – на носилки та – до бараку, попримерзали…

Тоді приїздить із Москви комісія. Червоні лампаси, нагороди, чоловік десять, прийшли в табір. Кажуть: «Дєвочки, та чого ви так, та чи ви жити не хочете?». Балакали вони з трьома дівчатами, нашими представниками. Ліна Петрощук, Тоня Закревська і ще з Луцька вчителька одна, троє. Усі молоді, були за мене на 3-4 роки старші… Тисяча дівчат нас десь було, Полісся, Волинь, Львів, уся Західна…Ми не в силі вже були, не можна було вже витримати. В місяць у дівчат по два рази були місячні. Нам було вже все одно. Дівчата сказали їм так: «Хочете, стріляйте нас, нам буде тільки краще». Але вони не могли цього зробити, така була міжнародна ситуація, боялись перед іншими країнами. А так би не пожаліли».

Після цього нас розділили – половину повезли не знаю куди, а половину привезли в Мордовію. Рік ми там шили військові куртки. Я, приміром, ворітники строчила, друга – ще якусь деталь.

Я пробула в ув’язненні 12 років і 8 місяців. Як випускали нас, то запитували: «Ви ображаєтесь на радянську владу?» Ми: «Ні». А що скажеш?... Було мені вже 28 років. Мама і сестра мене чекали вдома…

«Відбувши ув’язнення, Зінаїда зустріла свою долю – хлопця – УПівця з сусіднього села»


Як приїхала я додому, то згадався мені з сусіднього села хлопець – він так, трішки до мене залицявся, як у школу ходили, дітьми…. Нікіфор. Пройшло скільки років. Він теж був засуджений за те саме – за УПА, за політику. Він на розстріл був засуджений, а замінили на 20 років каторги. Я приїхала додому, а він ще був на Півночі, звільнився, але їх ще не відпускали. То він став листуватись зі мною. Він: «Зіно, приїжджай до мене, приїжджай». А мама мене не пускає: «Ти тільки відмучилась, і знову поїдеш туди». Але я таки вирішила їхати. Приїхала до нього, він з хлопцями вийшов, стрічали мене, там же ми розписались, я там завагітніла й там народила Іру. Там ми прожили недовго, років зо два, а потім приїхали сюди – в Дніпродзержинськ, тут жив хороший наш товариш. Ми хотіли поїхати до Луцька, але нас не пускали, ні мене, ні його. Тому ми тут і опинились. Чоловік тут роботу знайшов, працював закрійником.

На світлині: Зінаїда Колтонюк зі своїм чоловіком Нікіфором, теж ув’язненим за членство в УПА. Весільне фото

Сюди як ми приїхала, то на мене – «бандерівка… Ти що бандерівка?». На Західній Україні, як я туди приїхала після звільнення, то зійшлась купа людей, кожний приніс гроші. Я розказувала, люди плакали. З кожної хати була людина в заключенії, то як могли люди мене зневажати? Кожна мати чекала як не дочку, то сина… Тут же я не признавалась, Боже сохрани, але люди все одно дізнавались.

На світлині: Заява чоловіка Зінаїди Колтонюк Нікіфора Колтонюка на вступ до Братства вояків УПА

«І перед конвоєм співала, співає і зараз»

На світлині: Зінаїда Колтонюк зі своїми колежанками з хору «Калина»

Я 15 років ходила в церкву, я всі знаю молитви церковні… Все співаю оцю молитву, рано і ввечері співаю: «За все тобі я дякую, Ісусе Спасе мій, за кров святу пролитую, за дар любові Твій. Я дякую за все, за те, що спас мене»…Ми й в Норильську співали, всі українські пісні співали, «Повій, вітре, на Вкраїну», ще й як співали. І перед вільнонайманими співали, під конвоєм, а нам хіба так плескали… Я не маю права про все це не розказати, адже ми клятву давали. А хто ще розкаже?

«Нас забули»


На світлині: Зінаїда Колтонюк з реліквією – власноруч пошитим синьо-жовтим прапором, такого ж розміру, як той, що був під час Норильського повстання
Я не прошу, щоб мені несли подарунки. Бодай листівку. На День Незалежності торік ніхто не привітав. Мені навіть соромно було перед своїми дітьми. Діти привітали, а ви, патріоти… Ну не образливо? Нас у місті таких 8-ро залишилось, я найстарша… Незручно навіть перед сусідами. Тут одна комуністка каже: «Ну що, поздоровили вас ваші «бандерівці?». Нас забули…

Автор: Юлія Рацибарська

       Адреси організацій Ви зможете
       знайти у розділі "Обласні Організації".
 
       За додатковою інформацією пишіть на:
       info@repressed.org.ua 

       

Наш архів

Громадська організація під назвою Всеукраїнське товариство репресованих (ВТР) заснована на зборах (біля 100 осіб), які відбулися 3.06.1989 просто неба на Львівській площі в Києві (Спілка художників під тиском КГБ у день зборів відмовила в наданні приміщення Будинку художників).

Додаткова інформація

Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України