Радимо прочитати


 


Україна молода
Випуск №071 за 03.06.2016

Наталія ЛЕБІДЬ

Вбивця Бандери: зниклий слід

Доля вбивці Бандери Богдана Сташинського є цікавою з двох міркувань. По-перше, ця людина буквально випарувалася півстоліття тому, а по-друге, зі Сташинським стався доволі нетиповий для штатного кілера КДБ випадок: найважливіша подія, котра змінила не тільки його власне життя, а й мала вплив на післявоєнну історію Східної Європи, була таким ефемерним та далеким від завдань КПРС почуттям, як любов. Кохання до жінки, якому підвладні всі — від праведників до найманих убивць, — завернула біографію Сташинського вбік від того русла, котрим вона мала пролягати від початку його кадебістської кар’єри. Інтерес до цього персонажа підігріває й те, що здобути інформацію про «Йозефа Лемана» (таке ім’я носив Сташинський у Німеччині) майже неможливо. Доступні наразі дані «УМ» систематизує у даному матеріалі.

Закоханий шпигун

Якщо обсервувати ці дані зовсім коротко, матимемо наступне. Народився Богдан Сташинський 4 листопада 1931 року в селянській родині в Борщевичах, що на Львівщині. Після закінчення школи (у 1948-му) розпочав навчання у Львівському педінституті, проте вчителем Сташинському стати не судилося — у 1950 році його завербував КДБ.

Проте, навіть як для агента «органів», Сташинський розпочав свій «трудовий» шлях доволі огидно: з доносів на своїх близьких. Річ у тім, що три сестри Сташинського були пов’язані з підпіллям ОУН, через них він і собі потрапив до середовища підпільників, дані про яких «зливав» до радянських спецслужб. Зрозуміло, що коли дії Сташинського було викрито, про наявність у нього родини він міг «забути» — надалі єдиною його сім’єю став КДБ. Втім до пори до часу.

А КДБ був дуже задоволений юним стукачем і, побачивши в ньому чималий потенціал, вирішив виховувати зі Сташинського агента для «справжніх» справ. Після років навчань, тренувань та вдосконалення німецької мови його відправляють до Мюнхена. Мета «відрядження» — слідкувати, а згодом і ліквідувати одного з лідерів ОУН Льва Ребета. Ребета Сташинський убив за допомогою спеціального пістолета з синильною кислотою. Через два роки після першого вбивства Сташинський скоює й друге — у 1959-му його жертвою стає Степан Бандера, а знаряддям убивства — той-таки пістолет з отрутою.

Паралельно з цим серце Сташинського живе власним життям: зустрівши на танцях 21-річну перукарку Інгу Поль, таємний агент закохується в неї палко та нестямно. На його щастя, дівчина відповідає взаємністю. На його нещастя, про роман знає «начальство», тож перебіг мар’яжних планів Сташинського напряму залежить від того, що вирішить КДБ.

Як не дивно, але всемогутній КДБ знехотя дає згоду на шлюб Сташинського та Інги Поль. Але за умови, що подружжя перебереться до СРСР. Так і стається, проте у Москві Сташинські пробули недовго — народжувати первістка Інга Поль поїхала до рідного Берліна. А коли звідти прийшла звістка про смерть немовляти, Сташинський виклопотав дозвіл провідати дружину. Разом із Інгою Поль 12 серпня 1961 року Богдан Сташинський утік зі східної частини Берліна до західної окупаційної зони, контроль над якою тримали Сполучені Штати. І здався тамтешній владі. А вже в ніч на 13 серпня дві частини німецької столиці розділила Берлінська стіна.

Огляд джерел

Починаючи від 1961-го й завершуючи 2016-м, єдиними двома джерелами інформації про Богдана Сташинського є два наступні дослідження. Перше — такий собі нарис, підписаний ім’ям Джона Стіла, який з’явився в 1962 році в американському журналі «Лайф». Друге — 729-сторінкова документальна монографія «Московські вбивці Бандери перед судом», видана українською діаспорою у Мюнхені в 1965-му.

Нарис Стіла як більш лаконічне та легкотравне чтиво зажив більшої популярності. Пізніше цей опус увійшов до збірки «Великі шпигуни», котру наприкінці 1960-х видав колишній директор ЦРУ Аллен Даллес. На Стіла як на джерело для створення власного синопсису посилається і український письменник Юрій Андрухович — у 2008-му видавництво «Фоліо» включило його оповідання «Чувирла і чудовисько» до збірки «100 тисяч слів про любов».

Але і твір Андруховича, і всі наступні публікації у пресі є, по суті, переповіданнями та переспівуваннями одного й того самого тексту, автором котрого був Джон Стіл. А це джерело, на жаль, занадто багато запитань залишає без відповіді. Достеменно відомо лише те, що після здачі Богдана Сташинського американській владі над ним було проведено публічний судовий процес (описаний у мюнхенській книзі). Суд завершився ухвалою вироку — Сташинського було засуджено до 8-річного тюремного ув’язнення. Але відбув екс-агент КДБ лише частину терміну — приблизно у 1965-1966 р. Сташинського було достроково звільнено. Після чого він зник назавжди.

Хто такий Джон Стіл?

Усе, що відбувалося зі Сташинським пізніше, є суцільною загадкою. Дослідники висували різні версії його подальшої біографії: хтось стверджував, що Сташинський зник разом з Інгою Поль, а хтось — що жінка розлучилася з ним іще під час його сидіння у тюрмі, вийшла заміж і забула як страшний сон про свої почуття до радянського «чудовиська».

Хтось натомість вважав, що ФБР (чи ЦРУ?) сховало Сташинського так надійно, що сліди нашого героя (а точніше, антигероя) знайти неможливо і що перебуває він вочевидь у Африці і ніяк не ближче. Проте єдиний достовірний факт полягає у відсутності фактів щодо Сташинського. Теоретично він може бути ще живий і мати 85 років від народження, а також — з іншим паспортом, іншим ім’ям та іншою зовнішністю (над якою попрацювали не так пластичні хірурги, як невмолимий час) знаходитися будь-де. Навіть в Україні, читаючи в даний момент цей примірник «УМ».

Тим часом загадкою є не тільки те, куди зник Богдан Сташинський, а й те, звідки виник Джон Стіл. Пошукові системи добре знають, приміром, хто такий Аллен Даллес, але губляться, коли запитуєш їх про Джона Стіла. Журналіста чи історика з таким ім’ям, котрий дописував би в медіа у 1960-ті роки, нам знайти не вдалося. Чи може бути ним сам Богдан Сташинський? Теоретично — так. Чому б йому не скористатися єдиною нагодою і не викласти на папері власну версію подій? Тим паче що версія ця провокує читача до того, аби зрозуміти ті мотиви, котрі зробили з милого львівського студента донощика та вбивцю?

На жаль, спитати про Джона Стіла вже нікого. Аллен Даллес помер іще в 1969-му, а журнал «Лайф» припинив вихід у 2000-му. Хто приніс (передав, переслав) до журналу рукопис, підписаний ім’ям Джона Стіла, наразі не відомо. Можливо, це був сам Богдан Сташинський, а можливо, й цілковито далекий від агента КДБ автор. Котрого, ймовірно, вразив не так фактаж, як суто романтичний аспект цієї брудної та кривавої історії. Бо, як справедливо зазначає той-таки Андрухович, «любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає».

І так було, і так буде в усі часи та в усіх усюдах.

Розмову про долю Богдана Сташинського ми продовжуємо в компанії Володимира Бірчака, заступника директора Державного архіву СБУ, котрий зустрічає нас на Золотоворітській, 7 та проводить усередину приміщення, що зберігає не одну таємницю минулого.

«Більшість зрадників у середовищі українського визвольного руху — це якраз і є колишні бойові побратими»

— Пане Володимире, особисто я завжди була переконана, що для кращого розуміння епохи слід вивчати життєписи не тільки національних символів, а й антигероїв. Останні дають більше інформації про добу, бо в їхніх долях акумульована та типова для певного часу мотивація, котра й зумовила їх перетворення на злочинців. Чи погоджуєтеся ви з цим?

— Я погоджуюся з тим, що постать Сташинського може привертати увагу дослідників. Передусім убивця Бандери походить із Західної України...

— Вважаєте це нонсенсом?

— Знаєте, як свідчить історія, на жаль, багато зрадників українського визвольного руху — це якраз і є колишні бойові побратими. Існувала відома практика: коли співробітники радянських спецслужб захоплювали підпільників, вони намагалися їх передусім перевербувати. А після цього нові агенти вже діяли проти своїх колег...
Чим іще цікавий Сташинський? Він здійснив убивство Лева Ребета, а цей злочин довго залишався нерозкритим. Далі на його рахунку — так зване «осіннє вбивство в Мюнхені», тобто замах на Бандеру. Тодішні події дуже цікаво описав у своєму есе Юрій Андрухович. Після того як Сташинський здався американській владі, в його житті відбулося чимало загадкового.
— Наприклад?

— Почався суд, і вбивцю Бандери засудили лише до восьми років ув’язнення — це не такий уже великий термін. Але і цих 8 років Сташинський не відбув, бо на половині тюремного терміну його відпускають. Чому?

— Про що може свідчити таке рішення?

— Не знаю, наскільки я є кваліфікованим фахівцем для того, щоб озвучувати такі здогади, але очевидно, що Сташинський дав американцям багато цінної інформації. Судовий процес провести було необхідно, але підсудному, скоріше за все, запропонували угоду: короткий термін ув’язнення у нормальних умовах в обмін на активну співпрацю та програму захисту свідків, яку могло забезпечити ЦРУ. «У 1940-ві роки частина підпільників опинилася на Заході — там вони формували місцеві осередки організації, які, відповідно, мали і свою закордонну Службу безпеки»

— Цікаво, чи намагалася відшукати сліди Сташинського Служба безпеки ОУН? Йдеться про 1961 рік — чи на той час СБ ОУН ще діяла?

— Очевидно, так. Треба розуміти, що існував так званий «Край», тобто територія України, на якій діяли осередки національно-визвольного руху. 1942 рік — це рік народження Української повстанської армії, перша половина 1950-х — поступовий спад боротьби, а останній бій, останній спротив збройного підпілля ОУН прийнято датувати квітнем 1960 року (йдеться про Підгаєцькі ліси на Тернопільщині). Але нещодавно ми знайшли дуже цікавий факт. Мова про 1967 рік та невеличке село Рукомиш, що під Бучачем — там, у травертиновій печері переховувався підпільник, на нього вийшов КДБ.

— 1967 рік? Це неймовірно!

— Так. Той підпільник прийняв бій, довгий час відстрілювався, але потім, розуміючи безвихідь свого становища, застрелився сам, а перед тим облив гасом усі документи, які в нього були. Це щодо останнього бою УПА. А щодо долі ОУН, то у другій половині 1940-х років частина підпільників опинилася на Заході — там вони формували місцеві осередки організації, які, відповідно, мали і свою закордонну Службу безпеки. Наприклад, відомим є ім’я Мирона Матвієйка, це (з 1949 року) — керівник референтури закордонної частини СБ ОУН. Матвієйко цікавий тим, що у 1951-му він з групою емісарів ОУН був десантований з англійського військового літака на територію Тернопільської області. Потрапив до рук МДБ, але потім від них утік — щоправда, ненадовго, бо потім був вимушений здатися... Тому, відповідаючи на ваше запитання, — так, частини Служби безпеки ОУН існували тривалий час, перенісши свою діяльність за кордон. У 1990-ті представники закордонної референтури приїздили до України, спілкувалися тут з підпільниками, котрі були затримані радянською владою. Вони намагалися розібратися: чи ці особи були зрадниками, чи їх обмовили...

— Гаразд. А коли СБ ОУН припинила свою роботу остаточно?

— А вона й не припиняла роботу. Слід розуміти, що мельниківське «відгалуження» ОУН вийшло з підпілля на початку Незалежності. І зараз фактично в кожному обласному центрі України ми можемо знайти офіційно зареєстровані осередки ОУН. Тобто відомими є її голова, секретар, члени проводу тощо. А от Організація українських націоналістів бандерівського спрямування, так би мовити, не вийшла «з підпілля» й до цих пір. Бо на сьогодні відомо лише те, хто очолює це крило — Стефан Романів, котрий є головою ОУН «бандерівської», або, як кажуть, ОУНР — «революційної» Організації українських націоналістів. «Степан Бандера, вийшовши у 1944 році з табору Заксенхаузен, почав налагоджувати листування з Україною — він переписувався з Шухевичем, із Куком» — Ми поговорили про те, чому Сташинським опікувалася ЦРУ. Його не шукала ОУН, лишилося з’ясувати головне: що робили для його віднайдення радянські спецслужби? — Мені як працівнику архіву СБУ складно судити про ці речі, бо я не володію матеріалом — усі матеріали залишилися у Москві.

— Жодного папірця немає?

— По Сташинському — жодного. Бо вся операція і по Ребету, і по Бандері планувалася в Москві. Тому зрозуміло, що й справа Сташинського перебуває також там. Якщо трохи повправлятися у «якбитології», то можна припустити, що МДБ мусило його шукати. Особливо якщо Сташинський потрапив під програму захисту свідків. Але це вже припущення на припущенні.

— Шкода, бо на Лубянці, гадаю, не просто засекречені архіви — ймовірно, найбільш промовисті документи знищують просто зараз, якщо тільки вони не були знищені протягом попередніх путінських років...

— У нас є інші цікаві документи, щоправда, до Сташинського не дотичні. Йдеться про оперативні справи «Звєно» і «Тропа», роботу із закордонними центрами ОУН, зокрема про використання кур’єрів. Бо мав же бути якийсь зв’язок між Заходом та Краєм. Степан Бандера, вийшовши у 1944 році з табору Заксенхаузен, почав налагоджувати листування з Україною — він переписувався з Шухевичем, із Куком, і хтось мав ці послання доставляти. Це робили прості звичайні люди, досить часто —колишні упівці чи оунівці, котрі виходили, скажімо, з Баварії і через територію Чехословаччини добиралися до України, а там — по конспіративних зв’язках — до провідників ОУН. Бувало, що їх перевербовували і переправляли вже з фіктивними завданнями на Захід. Плюс велися радіоігри, зокрема, до них був заангажований згадуваний вище Мирон Матвієйко — під примусом він був змушений «грати» з британською розвідкою «Мі-6», де інформацію, передану Матвієйком, сприймали як автентичні дані з українського підпілля. І зворотний приклад: британець Кім Філбі працював на радянську розвідку, «зливаючи» їй дані про підпілля, адже ОУН співпрацювала з низкою західних іноземних спецслужб, зокрема й із «Мі-6»...

— Щоб завершити сюжет про Сташинського. Скажіть, уже в роки Незалежності українська СБУ не намагалася зв’язатися з колегами з ЦРУ, щоб з’ясувати щось про долю Сташинського?

— Ні. Свого часу прозвучав заклик знайти могилу Шухевича. І СБУ цим питанням зайнялася і знайшла поховання, хоч і досі не відомо, чи дійсно воно належить Шухевичу. А щодо Сташинського... Мабуть, на це просто відсутній суспільний запит.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Лев Ребет, перша жертва Богдана Сташинського. Був в’язнем польських тюрем за приналежність до ОУН. Згодом опинився у тюрмах німецьких. Після звільнення з концтабору Аушвіц Лев Ребет живе і працює у Мюнхені. А тим часом влада СРСР домагається видачі діячів ОУН та УПА, у тому числі і Ребета, за начебто співпрацю з німцями. У першій половині 1950-х років Ребета кілька разів безуспішно намагалися викрасти, але врешті-решт було ухвалено рішення його знищити. Лев Ребет був убитий агентом КДБ Богданом Сташинським 12 жовтня 1957 року на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника», із загорненого у газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти. Пристрій був виготовлений у московській «спецлабораторії №12». У момент зустрічі Сташинський скерував пристрій просто в обличчя Ребета й натиснув на спускову пружину. При вдиханні пари отрути швидко потрапляли до крові жертви і спричиняли закупорку судин її головного мозку. Смерть Ребета настала за півтори хвилини, але жодних слідів втручання на його тілі не залишилося. Тож лікарська експертиза констатувала серцеву недостатність. Степан Бандера, один із чільних ідеологів українського націоналізму та голова проводу ОУНР, став другим політичним діячем, убитим Сташинським. 15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 у Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрелив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Двома роками пізніше, 17 листопада 1961-го, німецький суд визнав убивцею Степана Бандери Богдана Сташинського. Після докладного слідства проти вбивці відбувся судовий процес, вирок у якому було ухвалено 19 жовтня 1962 року — Сташинського засуджено до 8 років ув’язнення. При цьому суд зазначив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

---------------------------------------------------------------------------------
Україна молода
Випуск №071 за 03.06.2016

Катинський злочин без покарання

Щорічно 10 квітня поляки, українці та люди доброї волі запалюють свічку пам’яті, щоб вшанувати безвинно убієнних сталінським комуністично-тоталітарним режимом польських полонених 76 років тому та схилити голови у хвилині скорботного мовчання до шостої річниці вбивства президента Польщі Леха Качинського, його дружини пані Марії Качинської та військової, політичної і духовної еліти Польщі, вчиненого авторитарним режимом Путіна—Медведєва.

«Катинь-1» і «Катинь-2»

Розстріл польських полонених, вчинений весною 1940 року органами НКВС СРСР на чолі з Лаврентієм Берією за прямою вказівкою секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, увійшов в історію під назвами «Катинська трагедія», «Катинська справа», «Катинський розстріл», «Катинський злочин», «Проблема Катині». Цей термін є збірним, ним позначаються всі місця вбивств майже 22 тис. поляків, які утримувались у різних таборах і в’язницях НКВС.
Але символом і сакральним місцем страшної трагедії для польської нації стало маленьке село Катинь на Смоленщині, де вперше у квітні 1943 року німці разом iз представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста виявили масове поховання розстріляних польських офіцерів. Впродовж наступних 47 років Катинь залишалася єдиним достовірно відомим місцем поховання жертв НКВС.

Керівники СРСР до кінця 1990 року категорично заперечували причетність НКВС та керівництва тодішнього Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним до розстрілів польських військовополонених і звинувачували у цих вбивствах нацистську Німеччину. Лише під тиском політичних змін президент СРСР Михайло Горбачов, а згодом і президент РФ Борис Єльцин визнали цей факт і розсекретили частину документів.

28 липня 2000 року у присутності тодішніх прем’єр-міністра Польщі Єжи Бузика і віце-прем’єр-міністра Росії Віктора Христенка в лісі біля села Катинь був відкритий Меморіальний комплекс «Катинь» як Міжнародний меморіал жертв політичних репресій. Того ж року були відкриті польсько-український (17 червня в Харкові) та ще одни польсько-російський (2 вересня в Мєднєво) меморіальні комплекси. На території Катинського меморіалу є військовий цвинтар, де поховано 4421 польський офіцер (iз них 2730 ідентифіковано) — ув’язнених Козельського табору, розстріляних весною 1940 року.

Перший візит Леха Качинського як президента Польщі до Росії відбувся саме на військовий цвинтар у Катині 18 вересня 2007 року на 68-му річницю нападу Радянського Союзу на Польщу 17 вересня 1939 року. Тоді Качинського не зустрічав ні президент Росії Путін, ні інші політичні лідери країни. У своїй промові на військовому цвинтарі Лех Качинський наголосив, що «люди, які живуть у Росії сьогодні, не несуть відповідальності за злочини Сталіна, але Москва має визнати цей злочин геноцидом та покарати ще живих працівників НКВС, які розстрілювали військовополонених, і виплатити рідним загиблих компенсації».

Після катастрофи літака Ту-154М 10 квітня 2010 року, у якій загинули 96 осіб польської делегації на чолі з президентом Польщі Лехом Качинським, що летіла в Смоленськ для вшанування 70-ї річниці розстрілу польських офіцерів, з’явилися терміни «Катинь-1» і «Катинь-2». На сьогодні «Катинь-1» — це воєнний злочин колишнього СРСР, а «Катинь-2» — злочин РФ, правонаступниці Радянського Союзу. Обидва злочини залишаються злочинами без покарання.

Спокута не для Кремля

Президент Польщі Лех Качинський, виступаючи 1 вересня 2009 року у Гданську на церемонії до 70-річчя початку Другої світової війни, у присутності Путіна, заявив: «Тоді, 17 вересня 1939 року Польща отримала удар ножем у спину, удар від більшовицької Росії, яка виконувала свої союзницькі зобов’язання, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа. Польські солдати гідно чинили опір нацистським агресорам. Але того дня Польща, у якої ще були сили захищатись, — була знищена більшовицькими військами, які почали наступ зі Сходу. Це не Польща повинна відпрацьовувати урок спокути. Для цього у нас немає ніяких причин. Причини є у інших, які сприяли початку Другої світової війни».

Соцопитування, проведені напередодні GfK Polonia польською газетою «Rzeczpospolita», показали, що 76% поляків хотіли б почути вибачення від Путіна за напад СРСР на Польщу. Однак він цього не зробив. Провідні історики Російської академії наук (Борис Топорнін, Олександр Яковлєв, Інесса Яжборовська та інші) визнали, на відміну від Путіна, що СРСР, який напав на Польщу, є «співучасником агресії» у Другій світовій війні. На думку істориків, саме тоді Сталін переконав Гітлера «стерти Польщу з карти Європи».
«Вибачтесь за напад на Польщу, за геноцид в Катині, за вбивство наших героїв, за виселення поляків до Сибіру», — закликали Путіна польські ЗМІ.

Член Палати общин англійського парламенту, екс-міністр у справах Європи Деніс Макшейн у своїй статті «В політиці, як і в житті, просити прощення часто буває всього найважче» поставив питання, чи вибачиться Путін на заходах в Гданську за розстріл поляків у Катині — «перше масове вбивство за період Другої світової війни». «Скоріш за все, Путін не принесе вибачення за цей злочин Росії проти людяності», — написав Деніс Макшейн (The independent, 1 вересня 2009 р.).

Канцлер ФРН Ангела Меркель, виступаючи на церемонії 1 вересня 2009 року, визнала відповідальність Німеччини і її союзників (СРСР напав на Польщу без оголошення війни 17 вересня 1939 року. — Авт.) за розв’язання Другої світової війни: «70 років тому німецьким нападом на Польщу почалась трагічна глава в історії Європи. Усвідомлюючи свою особливу відповідальність, Німеччина надала допомогу Польщі, іншим країнам Центральної і Східної Європи на їх шляху в Європейський Союз і НАТО. Між Польщею і ФРН розширюється тісна довірлива співпраця».

Того ж дня Лех Качинський порівняв iз Голокостом масові розстріли поляків у Катині: «Євреї гинули тому, що вони були євреями, польські офіцери — тому що вони були польськими офіцерами. Катинський злочин не можна називати інакше, ніж геноцид. Зауважимо, що, вiдповiдно до тодішніх соцопитувань, 61% поляків висловився за визнання масового вбивства польських офіцерів геноцидом, 34% вважають, що це «воєнний злочин» і лише 5% опитаних не мають власної точки зору щодо цієї трагедії.

Путін у своєму виступі закликав «не ділити історію на чорне і біле, а причини початку Другої світової війни залишити з’ясовувати фахівцям» і промовчав, що в результаті пакту Молотова — Ріббентропа також була відновлена частина Російської імперії. Тему розстрілу польських полонених каральними органами НКВС СРСР (колишніх своїх колег) Путін навіть не згадав.

Єльцин не бажав справедливості

13 липня 1994 року керівник слідчої групи Головної військової прокуратури СРСР Яблоков А.Ю. виніс постанову про закриття кримінальної справи на підставі пункту 8 ст.5 КПК РРФСР (за смертю винних). У постанові були вказані прізвища вищого партійного політичного керівництва СРСР: Сталін, члени політбюро ЦК ВКП(б) — Молотов, Мікоян, Ворошилов, Калінін, Каганович, керівники НКВС СРСР — Берія, Меркулов, Кобулов, Баштанов та велика група посадових осіб НКВС нижчого рівня, а також безпосередні виконавці розстрілів польських полонених, які слідством були встановлені винними у скоєнні злочинів, передбачених пунктами «а», «b», «с» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, а саме — злочини проти людства, воєнні злочини, злочини проти людяності. Зазначу, що саме така кваліфікація «Катинської справи» була дана в 1945-1946 роках Радянським Союзом, коли Сталін хотів покласти вину за розстріл поляків на нацистів, при внесенні цієї справи на розгляд Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

У постанові про закриття кримінальної справи, окрім керівників Радянського Союзу і НКВС СРСР, винних у розстрілах польських полонених, зазначено понад сотню прізвищ працівників НКВС, які безпосередньо виконували рішення політбюро ЦК ВКП(б) про розстріл поляків. За твердженням полковника юстиції Анатолія Яблокова, контингент розстрільної команди (так звана «спецгрупа») складався зі 125 працівників НКВС, разом із водіями і машиністками-секретаршами, які нерідко брали участь у розстрілах. Після розстрілу поляків усi вони були нагороджені орденами і медалями або заохочені грошовим преміями.

Назву прізвища лише деяких iз них: Магго, Надарая, Ємельянов, Мільштейн, Сінєгуб, Кривенко, Сухарєв, Павлов, Рубанов, Карцев...

Проте через три дні (16.07.1994 р.) керівництво Головної військової прокуратури і Генпрокуратури РФ скасувало постанову А. Яблокова, якою вищезазначені посадові особи були встановлені винними у вчиненні злочинів проти людства, людяності та воєнних злочинах. Причина? В іншому випадку, Російська Федерація, відповідно до норм Міжнародного права, зобов’язана була б виплачувати рідним і родичам розстріляних поляків матеріальну компенсацію, а жертв — реабілітувати. А осіб, які брали участь у розстрілах поляків і були ще живі — потрібно було судити, незалежно від їхнього віку, оскільки вчинені ними злочини не мають строку давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Але піти на цей історичний і юридично справедливий крок, політичне керівництво Росії, і в першу чергу президент Єльцин, не захотіли. Подальше розслідування було доручено іншому військовому прокурору.

Кати «перевищили владу»...

21 вересня 2004 року Головна військова прокуратура РФ закрила кримінальну справу № 159 на підставі п. 4 ч. 1 ст. 24 КПК РФ (за смертю винних). Громадськість дізналась про це лише через півроку. 11 березня 2005 року тодішній головний військовий прокурор Савєнков А. Н. оголосив секретними не тільки більшість матеріалів розслідування, а й саму постанову про закриття «Катинської справи». Тим самим від суспільства був засекречений і персональний склад осіб, винних у розстрілі польських полонених, вказаних у постанові.

Та найголовніше — була змінена кваліфікація злочинів щодо осіб, винних у розстрілі польських полонених. Якщо в постанові Яблокова А. Ю. дії партійно-політичного керівництва СРСР на чолі зі Сталіним та посадових осіб НКВС СРСР були визнані злочинами проти людства, воєнними злочинами і злочинами проти людяності, то в постанові про закриття кримінально справи № 159 від 21.09. 2004 р., злочини, вчинені зазначеними особами, були кваліфіковані лише як перевищення влади посадовою особою, що мало тяжкі наслідки, передбачені Кримінальним кодексом РРФСР, який діяв у 1926—1958 роках.

Засекречення матеріалів кримінальної справи і перекваліфікація злочинів проти людства і людяності лише на злочин — перевищення влади, були здійснені за прямою вказівкою президента Росії Путіна. Зміна кваліфікації злочину стала юридичною підставою для колишніх колег Путіна з НКВС—КДБ—ФСБ, які були ще живі, уникнути засудження до позбавлення волі з конфіскацією майна та позбавленням їх пенсій і кривавих нагород.

Упродовж 2005—2007 років Головна військова прокуратура і суди різних інстанцій Росії відмовили в розгляді поданих родичами розстріляних поляків заяв про реабілітацію як жертв політичних репресій переліку конкретних розстріляних польських військовополонених.

Захід знав, але мовчав

Спеціальна комісія Палати представників Конгресу США з питань Катині під головуванням Р. Дж. Меддена (1951—1952 рр.) на основі розсекречених матеріалів Держдепартаменту США зробила однозначний висновок: «СРСР винний у Катинському вбивстві польських військовополонених». Комісія прийняла рішення винести результати розслідування на публічне обговорення в ООН iз метою створення Міжнародного трибуналу. Проте Білий дім не підтримав цю ініціативу, керуючись політичною доцільністю.

У 2012 році в США були оприлюднені більше тисячі секретних документів Катинського розстрілу, які засвідчили, що ще до завершення Другої світової війни керівництво США знало про причетність СРСР до розстрілу поляків у 1940 році, але «з міркувань стратегічного характеру» нічого не робило.

22 жовтня 2011 року глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що Росія готова розглянути можливість реабілітації жертв Катині. Тему вбивств сталінським режимом польських офіцерів Лавров назвав «трагічною». Відомий російський телевізійний ведучий Володимир Познер так прокоментував заяву Лаврова: «Польські офіцери були взяті у полон не в результаті воєнної операції — їх просто захопили і за рекомендацією Берії, зі згоди Сталіна, вони були розстріляні. Тобто радянське керівництво вчинило абсолютно найтяжчий злочин». А тепер говоримо, що «ми готові розглянути питання про їх реабілітацію». Це звучить дуже дивно. «Можливо, не чекаючи рішення Страсбурзького суду, треба було давно реабілітувати польських офіцерів, як ні в чому не винних людей. А заодно об’явити тих, хто вказав, що їх потрібно розстріляти, на чолі з Йосипом Віссаріоновичем, злочинцями. Взагалі немає меж ні лицемірству, ні відсутності совісті».

Європейський Суд з прав людини 16 квітня 2012 року і 21 жовтня 2013 року своїми рішеннями визнав, що «масове вбивство польських військових полонених, вчинене Радянською таємною поліцією НКВС, має всі ознаки воєнного злочину відповідно до Гаазької конвенції 1907 року і Женевської конвенції 1929 року та за змістом ст. 6 (б) Нюрнберзького статуту від 8 серпня 1945 року».

Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності» від 26 листопада 1968 року встановила, що ніякі строки даності не застосовуються за вчинення воєнних злочинів, незалежно від часу їх скоєння. Європейський Суд також констатував факт намагання СРСР на Нюрнберзькому процесі безпідставно звинуватити у вчиненні цього злочину провідних нацистів Німеччини.

Висновок: Російська Федерація як правонаступник і правопродовжувач колишнього СРСР, відповідно до міжнародного права, несе цивільно-правову (матеріальну) і політичну відповідальність за вчинення воєнного злочину — масові вбивства польських військовополонених і польської інтелігенції у 1940 році та за насильницьку депортацію поляків у 1939—1940 роках, що має всі ознаки геноциду.

Цинічна Держдума

26 листопада 2010 року (через сім місяців після катастрофи польського літака) Державна Дума і Федеральні Збори Російської Федерації, при протидії з боку фракції КПРФ, прийняли Заяву «Про Катинську трагедію і її жертви». У заяві, зокрема, відзначається: «Сімдесят років тому були розстріляні тисячі польських громадян, які утримувались у таборах для військовополонених НКВС СРСР і у в’язницях західних областей України і Білорусії. Масові знищення польських громадян на території СРСР під час Другої світової війни стали актом вседозволеності тоталітарної держави. Опубліковані матеріали, які багато років зберігались у секретних архівах, не лише розкривають масштаби цієї страшної трагедії, а й засвідчують, що Катинський злочин був вчинений за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників...»

У заяві немає ні слова вибачення перед Польським народом з боку Росії як правонаступниці «тоталітарної держави», яка «масово знищувала польських громадян». «Масові знищення поляків» вищий законодавчий орган Росії не визнав ні актом геноциду, ні воєнним злочином, ні злочином проти людяності, а визначив їх «актом вседозволеності» та «страшною трагедією». Безвинно розстріляні польські полонені (військові і цивільні) до цього часу Росією ні юридично, ні політично не реабілітовані. 21 857 розстріляних польських полонених у заяві віднесені всього лиш до «тисяч розстріляних».

Особливо наголошено на тому, що «Катинь є трагічним місцем і для Росії», бо там «покояться тисячі радянських громадян, знищених Сталінським режимом у 1936 — 1938 роках», а поруч «розташованi могили радянських військовополонених, розстріляних гітлерівськими катами». Складається враження, що нібито Польща в чомусь завинила перед Росією у розстрілах радянських громадян.

Така заява російських парламентаріїв є проявом вищого ступеню цинізму та аморальності Росії щодо пам’яті безвинно убієнних польських військовополонених і польської інтелігенції, їхнiх рідних та всього польського народу.

Схилити коліна несила

7 квітня 2010 року свій виступ на Катинському меморіалі Путін звів лише до того, що засудив тоталітаризм, від якого загинули поляки, але насамперед радянські люди. Путін не визнав цей злочин воєнним і не назвав конкретні імена, зокрема Сталіна. У його виступі звучав неприхований докір на адресу Леха Качинського: «...історія, яка написана ненавистю, не повинна інтерпретуватися в ім’я інтересів конкретних осіб і конкретних політичних груп».

Іноземні журналісти, які були присутні на Катинських заходах, наголосили, що Путін не став преклоняти коліна на цвинтарі похованих польських офіцерів і просити прощення перед польською делегацією на чолі з Туском, як це зробив у свій час у Варшаві канцлер Віллі Брандт.

Західні політичні експерти зауважують, що якби колишній офіцер КДБ СРСР Путін попросив прощення, то поляки б це оцінили високо і повірили б у щирість намірів російської Держдуми «відновити чесні імена поляків, які загинули в Катині та інших місцях, вияснити всі обставини трагедії», яка «від імені Російського народу протягує руку дружби Польському народу».

Голова правління Міжнародного історично-просвітницького і правозахисного товариства «Меморіал» Арсеній Рогінський, присутній на церомонії в Катині, зазначив тоді: «Мені б дуже хотілося почути від Путіна наступне: «Ми поновимо розслідування Катинського злочину, ми дамо правильну юридичну кваліфікацію, а не ту цинічну, яка дана, ми назвемо винних у цьому злочині — Сталіна і всіх інших, і, нарешті, ми реабілітуємо всіх цих невинно розстріляних людей згідно з російським законодавством».

Лише увечері, на спільній прес-конференції з Туском, Путін на запитання, чому він не говорить про злочин Сталіна, відповів, що «пошуком винних повинна займатися прокуратура» і вказав на «відповідальність НКВС і Берії».

18 квітня 2010 року Президент РФ Дмитро Медведєв під час церемонії поховання Леха Качинського і його дружини Марії у Кракові заявив: «Катинська трагедія — це наслідок злочину Сталіна і ряду його приспішників. Утiм позиція Російської держави з цього питання давно сформульована і залишається незмінною».

Як і Путін, Медведєв не назвав розстріл польських полонених воєнним злочином і злочином проти людяності і не попросив прощення у поляків. Відтак обіцяна Лавровим «реабілітація жертв Катині» і обіцяне Путіним «ретельне розслідування» завершилося втаємниченням матеріалів слідства, дії винних посадових осіб НКВС СРСР і Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним у розстрілі польських полонених були кваліфіковані як «перевищення влади і службових повноважень», а не як воєнний злочин і злочин проти людяності, навіть постанова про закриття кримінальної справи у 2004 році була утаємничена і не надана Європейському Суду з прав людини на його запит.

Оце і є сутність «ретельного розслідування» Путіна, «незмінної позиції Росії», про яку говорив Медведєв, а також готовність «розглянути можливість реабілітації жертв Катині», яку обіцяв Лавров. Хоча визнання Росією «Катинського розстрілу» воєнним злочином, повна реабілітація всіх розстріляних і відмежування від тоталітарного режиму Сталіна в СРСР, який європейські організації прирівняли до нацистського злочинного режиму Гітлера в Німеччині, а злочини цих режимів визнали злочинами проти людства, буде не самоприниженням Росії перед світом і Європою, а визнанням здорового глузду, шляхетністю і почуттям власної гідності, спокутою за гріхи радянського режиму шляхом правди до створення нормального демократичного громадянського суспільства.

Імперія зла самознищується

Чи здатна на це сьогоднішня Росія при нинішньому фашистському і сталінському режимі Путіна? Однозначно — ні! За всю свою багатовікову історію існування сутність Імперії зла не змінювалась, як би вона не називалася, починаючи з ординського Московського царства і закінчуючи як Російська Федерація. Зовнішня політика Росії — це експансії, анексії, агресії загарбання чужих територій, поневолення народів і їх масове знищення.

Чи здатні народи Російської Федерації звільнитись від Путіна — «Сталіна—Гітлера ХХІ століття»? Відповідь за народами Росії. Але самознищення останньої імперії зла — неминуче! ...

10 квітня 2010 року приблизно о 08:24 (за варшавським часом) в небо піднявся авіалайнер Ту-154М iз польською делегацією на чолі з президентом Польщі Лехом Качинським. Разом iз ним на борту були його дружина пані Марія, керівники вищого військового командування ЗС, представники Сейму і Сенату, політичні, громадські і релігійні діячі Польщі (всього з екіпажем літака — 96 людей). Назустріч літаку піднімався диск яскравого вранішнього сонця. Починався суботній, вихідний день...

Вони летіли в Смоленськ за покликом серця, щоб відвідати Меморіальний комплекс «Катинь» і вшанувати польських офіцерів, розстріляних у Катинському лісі 70 років тому за наказом Сталіна — Берії. Кожен летів зі своїми думками, планами і надіями на майбутнє. Але вони не знали, що фашистський режим Путіна новітніми технологіями приготував для них «Катинь-2» і що до їх знищення залишилося 77 хвилин...

Про результати приватного розслідування обставин теракту проти польського літака Ту-154М — у наступних числах газети «Україна молода».

ПІД ГРИФОМ «ЦІЛКОМ ТАЄМНО»

За період (листопад 1939 — червень 1941 рр.) радянською владою здійснено чотири етапи депортацій поляків. Згідно з даними польських дослідників, у віддалені регіони СРСР загалом було вислано 1 млн. поляків. Серед полонених поляків були такі відомі в майбутньому діячі, як президент Польщі Войцех Ярузельський і прем’єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін.

У цілком таємній доповідній № Н-632-ІІІ від 3 березня 1959 року за підписом голови КДБ СРСР Олександра Шелепіна на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова вказані дані кількості розстріляних у квітні-травні 1940 року польських військовополонених: 21 857 поляків, із них у Катині — 4 421 (офіцерів), у Старобільському таборі (біля Харкова) — 3 820, Осташковському (Калінінська — нині Тверська область) — 6 311, в інших таборах і в’язницях Західної України і Західної Білорусії — 7 305 осіб. Серед розстріляних були десятки українців, які служили у Війську Польському і воювали проти німців і більшовиків у вересні 1939 року.

Ці цифри були підтверджені і ексгумацією тіл загиблих, проведеною у 1943 році та на початку 1990 років у деяких місцях масових розстрілів поляків. Встановлено імена 17 987 жертв «катинського злочину», а 3 870 жертв (ув’язнені тюрем Білоруської РСР) залишаються безіменними. Місця поховання достовірно відомо тільки для 14 552 розстріляних польських військовополонених.

КРИВАВА КАР’ЄРА

«Я побачив перед собою ката!»

Працівники НКВС розстрілювали польських полонених за нацистською технологією — «один постріл у потилицю». Поляків, як правило, розстрілювали німецькими пістолетами «Вальтер», оскільки радянські «ТТ» не витримували занадто підвищеного навантаження, перегрівались і виходили з ладу. Пістолети були доставлені в Москву з Німеччини в 1939-1940 роках, на підставі договору між НКВС і гестапо.

Одним із керівників масових розстрілів польських офіцерів в Осташковському таборі був комендант НКВС СРСР Блохін Василь Михайлович (вийшов на пенсію у званні генерал-майора і згодом застрелився), який особисто розстріляв майже 700 польських офіцерів. За це він був нагороджений орденом Червоного прапору.

За даними істориків і колишніх працівників НКВС, Блохін за свою криваву кар’єру розстріляв не менш 20-30 тисяч людей і був рекордсменом серед «катів». Допитаний у 1991-1992 рр. Головною військовою прокуратурою СРСР колишній начальник УНКВС СРСР у Калінінській області Токарєв Д. С. показав, що поляків розстрілювали німецькими «вальтерами», валізи з якими особисто привіз iз Москви генерал Василь Блохін. Він кожного дня видавав «вальтери» тим, хто виконував вироки «трійки», керував розстрілами і особисто, як «стахановець», розстрілював польських офіцерів. Після розстрілів «вальтери» повертали Блохіну.

Токарєв свідчив, що перед кожним розстрілом Блохін одягав пошитий на замовлення шкіряний коричневий одяг: картуз, довгий до самого полу широкий фартух, рукавиці з крагами вище ліктів, щоб не забризкати одяг кров’ю. «На мене це справило величезне враження. Я побачив перед собою ката! За першу ніч за особистої участі Блохіна було розстріляно 343 польських офіцерів. Уранці Блохін наказав більше 250 поляків на розстріл за один раз не привозити», — зазначив Токарєв.

Були випадки, коли поранених польських офіцерів бійці НКВС добивали багнетами своїх гвинтівок, що підтверджено медичними експертами. Після розстрілу поляків у Москву було відправлено телеграми такого змісту: «Операція з розвантаження таборів завершена».

Аналогічні свідчення дали слідчим прокуратури й інші колишні працівники НКВС, які брали участь у розстрілах, і на час допиту були живі.

Доля багатьох катів була невтішною: хтось, не витримавши психологічних навантажень, захворів на різні психічні хвороби і навіть збожеволiв, багато спилися й стали хронічними пияками або покінчили своє життя самогубством, або загинули при загадкових обставинах. Десятки були репресовані й розстріляні своїми ж «товаришами» з розстрільної команди. «Кати» вищого рангу — Берія, Кобулов, Меркулов, Мільштейн та інші організатори і керівники «Катинського розстрілу» після смерті Сталіна самі були розстріляні з тих самих німецьких пістолетів «Вальтер». Лише одиниці з них померли своєю смертю...

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України -------------------------------------------------------------------------------



«Україна  молода», №061  29 квітня 2014 р.

Що ж таке Новоросiйськ?
Якби кремлiвське керiвництво дослухалося до порад Петра I, українцi i росiяни могли б жити iнакше

 

 

Слухаючи один з останніх виступів президента Росії Володимира Путіна, я зрозумів, що йому бракує елементарної освіти. Він укотре здивував світ своїми «відкриттями» — цього разу в царині історії. Виявляється, на його думку, ніякої України в нинішніх межах не існує взагалі; вся східна й південно-східна частина нашої території просто Новоросія — від Одеської до Луганської областей. Зауважу, що визначення «Новоросія» вигадане придворними російсько-німецької цариці Катерини II, і воно з’явилося лише в другій половині XVIII століття. Сюди під це поняття вони включили землі Вольностей Війська Запорозького низового, які сягали до гирла Дніпра й Дону, частину Гетьманщини, Слобідської України, території разом із запорожцями відвойованої в кримського хана і турецького султана та його васалів. Тобто все те, що взагалі-то є Україною.

Адже ще від 1189 року в «Київському літописі» «Україною» названо територію поміж Південним Бугом і Дністром, до якої входили і нинішня Одеська та Миколаївська області. Зверніть увагу, громадянине Путін, — ці землі називалися Україною ще тоді, коли навіть Москви не було, майже тисячу років тому, а згодом, коли їх загарбали турецько-татарські завойовники, їх стали називати Ханською Україною. І заселена вона була українцями. Новоросійська ж губернія була створена лише 1764 року, й адміністративним її центром стало древнє козацьке місто Кременчук; до її складу входили Українська лінія, тринадцять сотень Полтавського і дві Миргородського полків Гетьманщини, а також штучно створені царизмом Нова-Сербія та Слов’яно-Сербія і значна частина земель вольностей Війська Запорозького низового. Оце вам і вся Новоросія!

Слобідсько-Українська губернія була створена царським маніфестом від 28 липня 1765 року (зверніть увагу: офіційною назвою була не Новоросійська чи Малоросійська, а саме Українська), і до її складу входили перетворені в провінції колишні Ізюмський, Охтирський, Острогозький, Сумський, Харківський слобідські козацькі полки, а також українське населення земель Війська Донського, Бєлгородської, Воронезької, Саратовської, Астраханської губерній, де воно становило більшість. От така історія з географією.

Варто окремо дещо уточнити й щодо Одеси, яку деякі діячі пробують оголосити ледь не столицею «Новоросії» — виключно на підставі того, що заснований тут 1865 року університет названо Новоросійським. Не лише відомий історик А.Скальковський, а й дослідники історії цього міста О. Орлов та В. Черемісінов вважали, що саме запорожці на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським ще 1771 року здобули турецьку фортецю Хаджибей, яка з 1795 року стала називатися Одеса. Саме українці стали першими слов’янськими мешканцями Одеси, коли кількасот сімей запорожців та їхніх земляків поселилися в Карантинній балці на Пересипі, заснували там села Нерубайське й Усатове /там досі зберігся козацький цвинтар із масивними камінними хрестами/. Як пише історик Тарас Гончарук у своїй книзі «Петро Калнишевський та Хаджибей», згідно з рапортом колишнього полковника О. Репнінського, в Хаджибеї і біля нього 1776 року жило близько чотирьох тисяч колишніх запорожців. 1779 року представник запорожців-утікачів просив у султана передати їм заселені місця Хаджибей, Аджидер та Янікополонію /Паланку/. Саме завдяки українським козакам під командуванням Петра Калнишевського Україна здобула виходи до моря — і не лише для себе, а й для всієї Російської імперії. Що ж, цариця віддячила їм сповна суто московською вдячністю: після спільної перемоги в російсько-турецькій війні спочатку нагородила козацтво орденами і медалями, щоб потім невдовзі зруйнувати Запорозьку Січ, а самого кошового отамана найвищою нагородою імперії. А потім заслала довічно в Соловецький монастир.

Ще 1794 року в інструкції французькому Конвенту, адресованому «Комітету громадської безпеки», було написано: «Безперечно, ми можемо проводити з Росією лише політичну війну з огляду на простір, що відділяє наші країни. А щоб як слід проводити цю війну, треба підтримувати Україну. Цю войовничу колись вільну націю поневолив цар Петро. Необхідно відродити в цій нації почуття свободи, щоб вона могла знищити ярмо, під яким стогне». Отже, слово «Україна» світ знав ще у ХVIII столітті, але для В. Путіна це, мабуть, нічого не означає. Тож для розширення його ерудиції наведу ще пару цитат авторитетних діячів.

«Та культура, которая со времен Петра живет и розвивается в Росії, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры... Таким образом украинизация является мостом к европеизации», — писав князь Микола Трубецкой 1926 році в Парижі. На жаль, до цих слів не дослухалися. Хоч ще Петро Перший, виступаючи в Сенаті Російської імперії, сказав: «Сей малоросійский народ зело умен и зело лукав, он, яко пчела любодельная, дает росийскому государству и лучший мед умственный и лучших воск для свечи русского просвещения, но есть у него жало. Доколе россияне будуть любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом неподяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнув на его свободу и язык, то из него вырастут драковы зубы, и российское царство останется не в авантаже».

Якби кремлівське керівництво дослухалося до розумних порад попередників, керувалося у своїй діяльності, наші народи могли б жити інакше. Але ці слова Петра нинішні правителі Росії чи не знали, чи проігнорували. Наслідки не забарилися. І це лише початок. Та ще не пізно зробити з них висновки.

Данило КУЛИНЯК,
письменник, заслужений журналіст України


Російський план, осмислений і нещадний


Юлія Мостова, Тетяна Силіна        Дзеркало тижня,   №29,   16 серпня 2013 р.

У тому, що Росія йде в наступ, сьогодні вже не сумнівається ніхто. У тому, що тактична мета цього наступу — зрив підписання Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, — теж. У щільній димовій завісі суперечливих повідомлень ЗМІ ведуться лише дискусії, як розцінювати перші залпи Москви, що це — сигнальні ракети чи вже розриваються бойові снаряди?

Отримавши останні зведення від надійних джерел із лінії вогню, ми можемо стверджувати: Росія відкрила перший український фронт. Поки що перший. 

Як свідчать донесення розвідки DT.UA, ще донедавна Росія не розглядала економічну війну як основний засіб протидії зближенню України з ЄС та підписанню асоціації. Кремль був упевнений: перебування  Тимошенко   у  в'язниці   найнадійніша   запорука  того,   що Угоді не відбутися.  У  тому,  що Тимошенко залишиться  у   в'язниці,  Кремль  також  не   сумнівався. І Москва дозволила собі розслабитися. Не так щоб зовсім заплющила очі на наші проєвропейські шури-мури, але, очевидно, вирішила: гаразд, хай нагуляються перед весіллям — з Митним союзом, звісно. 

Проте, стверджують наші джерела, на початку червня Москва отримала приголомшливу інформацію з Берліна: фрау Меркель уже не вважає тюремне ув'язнення Ю.Тимошенко нездоланною перешкодою для асоціації з Україною і схиляється до підписання Угоди. Прокинулася Москва хутко і, як ви розумієте, не в найкращому гуморі. Негайно провели екстрену нараду, на якій, згідно з інформацією джерела DT.UA, Путін поставив завдання радникові президента РФ С.Глазьєву терміново розробити стратегію недопущення підписання Україною угоди з ЄС і втягування її в МС. 

Глазьєв покликав на допомогу Медведчука, що є не лише багатолітньою довіреною особою Путіна, а й, як стверджують втаємничені, вже рік виконує, на пропозицію… Януковича, роль "зв'язкового" Банкової з Кремлем. Річ у тому, що Віктор Федорович, перебравши на роль конфідента кілька кандидатур — від Льовочкіна і Бойка до Порошенка й Клюєва, — не задовольнився жодною з них. Путін і Янукович говорять "різними мовами", тому їм потрібен перекладач, роль якого інколи й виконує кум президента РФ.

Стратегію тиску на Україну було розроблено в стислий термін і покладено Путіну на стіл. Аналізуючи допущені помилки, в Москві дійшли висновку, що вони вперше програли інформаційну війну Україні. Провівши ретельний моніторинг українського телеефіру, російському лідеру не тільки продемонстрували вражаючу "нарізку" сюжетів основних українських телеканалів про те, який поганий Митний союз і як добре Україні буде після укладення асоціації з ЄС, а й додали список власників цих каналів, а також докладну інформацію про їхній бізнес та зовнішньоекономічну діяльність на російському напрямі: і про Пінчука з його трубами та ялтинськими європейськими ініціативами, і про Порошенка з цукерками та "Богданами", який особисто агітує з телеекрану за асоціацію, і про Коломой-ського, що нахабно поцупив "Укртатнафту", і про Льовочкіна, Фірташа, Ахметова, які наводнили Росію своєю продукцією, проте дозволяють своїм каналам очорняти Митний союз, і про Сім'ю, яка триндить про європейський вибір, але хоче заробити на російських нафтових потоках, — одне слово, про всіх, хто "жирує" за рахунок Росії й відплачує їй чорною невдячністю. 

Кремль був розлючений — не можна так безпардонно кусати руку годувальника. Україну необхідно поставити на відведене їй у МС місце, вдаривши по ряду її економічних стовпів. Б'ючи по найбільших українських товаровиробниках, які експортують продукцію в Росію, Москва має намір створити значні проблеми їхньому бізнесу, тим самим примусивши власників приструнити свої знахабнілі ЗМІ і вимагати від керівництва України відмовитися від асоціації з ЄС на користь Митного союзу. Але й без тиску олігархів українська влада, за задумом, невдовзі мала відчути подих війни навіть у глибокому тилу. 

За деякими оцінками, за сім місяців 2013-го український експорт знизився на 12%, у Росію — більш як на 20%. Якщо ця тенденція триватиме й від третирування українського імпорту РФ не відступиться, то на кінець року Україна може втратити від п'яти до восьми млрд дол. 

Проблеми з бізнесом у найбільших експортерів і платників податків, які формують значну частку як бюджету, так і ВВП, неминуче призведуть до зниження виробництва, зменшення надходжень до бюджету, невиплат зарплат або скорочення робочих місць і… що? Правильно — до зростання невдоволення електорату, який і так не особливо жалує нинішню владу. Одна з цілей Кремля — вибити електоральний ґрунт з-під ніг Януковича у східних та південних областях країни. Як показує російська соціологія, хазяїну Банкової різною мірою довіряє 21% громадян України, а хазяїну Кремля — 42%. Спираючись на ці цифри, в Москві розраховують, що в пошуках винного у різкому погіршенні соціально-економічної ситуації в країні та краху надій на відновлення дружби й любові з Росією кримчани й одесити, харків'яни й запоріжці, луганчани і донеччани вкажуть на того, кому довіряють менше, і в протистоянні Януковича та Путіна підтримають останнього.

Зведення з митного поля бою 

Зверстаній у червні стратегії підкорення України порохом припасти не дали. Її реалізацію розпочали негайно. Честь стати першими жертвами випала В.Пінчуку ("Інтерпайп") та С.Таруті (Індустріальний союз Донбасу): 16 липня прем'єр РФ Д.Медведєв оголосив про рішення російського уряду не продовжувати на друге півріччя квоти на безмитне ввезення українських труб. Наступним під згубний для українського шоколаду вогонь стратегічного партнера потрапили П.Порошенко та його "Рошен". 

Про масовану атаку на українських виробників-експортерів широка спільнота дізналася минулої середи. Федерація роботодавців України (ФРУ) повідомила, що з 14 серпня 2013 р. "у профіль ризику системи управління ризиками Федеральна митна служба РФ до перших чотирьох десятків підприємств, які потрапили туди в липні нинішнього року, додала всіх без винятку українських експортерів. При цьому заходи запобігання ризику ще більше посилені". За інформацією ФРУ, російська митниця піддає українські вантажі тотальній перевірці, включно з вивантаженням, перевантаженням та завантаженням їх назад у транспорт. "Усе це призводить до подовження термінів простою вагонів та інших транспортних засобів і, як наслідок, веде до подорожчання або зриву поставок товарів, псування продукції, підриває позиції українських виробників на ринку РФ. При цьому російський ринок для багатьох українських підприємств — критично важливий", — підкреслюють у ФРУ. За підрахунками Федерації, експорт українських товарів до РФ у другому півріччі прогнозувався на рівні 8,5 млрд дол. "Втрати України від описаних дій російської сторони можуть сягнути, залежно від розвитку подій, 2—2,5 млрд дол. тільки в другому півріччі поточного року", — підрахували у ФРУ.

Ситуація з продукцією українських підприємств, які переживають зараз труднощі у спілкуванні з митною службою Росії, трохи інакша, ніж у випадку з "Рошеном", якому офіційно оголосили про заборону на ввезення його продукції й навіть назвали якусь нібито причину. Раптову, небувало пильну увагу ФМС РФ до українського експорту ніхто офіційно ні Україні, ні її виробникам не пояснює.

Уряд РФ офіційно відхрестився від недружніх дій, пояснивши, що рішення про зупинення українського імпорту приймала російська митна служба, зрозуміло — "дикоростуча". У ФМС РФ заявили про розширення переліку необхідних документів і вперто перешкоджають потраплянню української продукції на російський ринок. За свідченнями представників багатьох вітчизняних компаній, чий товар не може пройти розмитнення в РФ, вартові російського митного кордону діють за шаблоном: повертівши в руках сертифікати походження товару СТ1, які дозволяють його безмитне ввезення в РФ у рамках зони вільної торгівлі СНД, висловлюють сумнів у справжності документа й вимагають ще якихось підтверджень, проведення експертизи. А доти пропонують залишити товар на терміналах митниці (на місяць-два), вручаючи прейскурант на послуги зберігання, розвантаження та завантаження. Не подобається такий варіант, треба терміново доставити товар покупцеві? Будь ласка, платіть мито, встановлене для європейських імпортерів (ви ж у Європу хочете, чи не так?) і проїжджайте. Подаватимете в суд? Та будь ласка! Через півроку він винесе рішення, тоді й приходьте. Продукцію деяких українських компаній, наприклад, тих, котрі поставляють у Росію овочі та фрукти, на кордоні з особливою прискіпливістю стали перевіряти й фітосанітарні служби. У деяких, як, наприклад, в "Метінвесту" митниця стала вимагати відбір проб, внаслідок якого порушується цілісність металопродукції. 

Знімальні групи деяких телеканалів мотаються по прикордонних пропускних пунктах, відстежуючи ситуацію. Не виявивши величезних черг із хур, заспокоюють телеглядачів: мовляв, поки що не все так зле. Але річ у тому, що багато великих виробників проводять розмитнення свого товару не на кордоні, а вже на території Росії на митних пунктах у місцях призначення товару. Може, хтось зазирне й туди? Що там відбувається?

І нібито формально нема до чого прискіпатися: росіяни діють відповідно до свого митного кодексу, суворо слідуючи букві, та й духу теж, кодексу та несподівано оголошених підзаконних актів. "Італійський страйк" та й годі: всі ретельно виконують свої обов'язки, чітко додержуються інструкцій, а справа, у нашому випадку — український експорт — стоїть. Ось і в Держдумі пояснюють: жодної політики, просто бюрократичні складнощі, адже Україна — не член Митного союзу, у МС їй було б простіше...

Багато українських експортерів, як, наприклад, "Оболонь", вирішили не випробовувати долі й узагалі призупинили свій експорт до РФ, вичікуючи, щоб подивитися, на які нові митні вигадки підуть росіяни. Чекати, можливо, доведеться довго, адже вигадок, і аж ніяк не тільки митних, у тих заготовлено чимало — ціла Стратегія. Її текст ми й публікуємо в цьому номері. Це наша інформдопомога вітчизняній владі, яка, можливо, зрозуміє, яку контрстратегію розробляти... Не бійтеся обсягу тексту. Прочитайте. Не пошкодуєте.

Чому проспали

А тепер одне з найголовніших запитань: чому Україна виявилася абсолютно не готовою до такого повороту подій? Кажуть, Микола Янович теж дуже нервово переймався ним на останньому засіданні Кабміну. Треба ж! А от за нашою інформацією, ще в лютому В.Януковича поінформували про можливі економічні "санкції" Росії; про те, що країни Митного союзу розробляють нові вимоги до якості продукції; попередили, що необхідно готуватися, у тому числі, й до можливої повномасштабної економічної блокади. Президент, як стверджують наші джерела, поділився інформацією з прем'єром, той нібито відмахнувся, мовляв, не турбуйтеся, усе вирішимо.

На тому, мабуть, обговорення "української стратегії", опрацювання розв'язків можливих економічних проблем із Росією й закінчилося. Хоча тривожні дзвіночки продовжували надходити. І від українських посольств, які свідчили про роботу росіян у країнах Європи зі створення  складнощів  для  підписання Угоди про асоціацію та пропаганду Митного союзу. І від самої Росії, яка попереджала (правда, визнаємо, мляво), що в разі створення ЗВТ із ЄС Україна наразиться на економічні труднощі з боку МС. І від експертів, які не вірили, що Росія так просто "відпустить" Україну. І від бізнесу. До речі, процитована вище заява ФРУ — вже третя.

Проте на Банковій і Грушевського чомусь були спокійні — чи то обманувшись млявістю Росії в зимово-весняний період, чи то повіривши у власний антикризовий геній, чи то покладаючись на звичне "либонь пронесе".

Де були, чим займалися наші розвідка й контррозвідка, незрозуміло. Мабуть, угоду про те, щоб не вести специфічної роботи на території партнера, виконує тільки українська сторона... Куди дивилося наше посольство (посол, до речі, нині у відпустці, хоча, кажуть, перебуває у Москві), за ідеєю, покликане не тільки тримати руку на пульсі двосторонніх відносин, а й уловлювати його найменші зміни? Потужний викид адреналіну в Кремлі всі вони проґавили.

За нашою інформацією, уже в липні, коли в багатьох українських виробників почалися проблеми на митниці, голова ФРУ Д.Фірташ написав доповідну Януковичу, в якій навів витяги з документів Федеральної митної служби РФ, що містять список 49 "ризикованих" українських підприємств, і поінформував про труднощі, що виникли. У зв'язку з чим тільки минулого тижня (!) президент дав доручення РНБОУ координувати роботу з оцінки ситуації та її прогнозування, а також із підготовки заходів у відповідь, оскільки, напевно, нарешті усвідомив, що це питання національної безпеки, а не приватні проблеми приватного бізнесу, як про це привселюдно заявляв перший віце-прем'єр С.Арбузов.

Тільки зараз, мабуть, візьмуться створювати ситуаційну кімнату. Ще тільки в зародку плани відкриття в уряді гарячої лінії для українських експортерів, у яких виникли проблеми з поставками продукції в Росію. Тільки останніми днями департаменти Мінекономіки почали, причому досить мляво — мозковим штурмом це аж ніяк не назвеш, міркувати: а що ж з усім цим робити? І, нарешті, тільки вчора Азаров створив групу (на чолі з віце-прем'єром Ю.Бойком) із врегулювання ситуації. До групи навіть не ввійшов представник МЗС, зате був включений "постпред МС в Україні" В.Мунтіян.

А тим часом у Віктора Федоровича був іще один шанс спробувати запобігти проблемі, що насувалася, або, усвідомивши неминучість, спробувати підготуватися до її мінімізації. Тим більше що до моменту візиту Путіна на святкування Хрещення Русі перші підприємства зі списку "ризику" вже почали зазнавати труднощів. За інформацією наших джерел, жодного ігнорування Путіним Януковича (яке так смакували й вітчизняні, й російські ЗМІ) під час останнього приїзду ВВП до Києва не було. Так, перша їхня зустріч справді тривала 15 хвилин.  А потім, як свідчать наші конфіденти, Путін нібито запропонував Януковичу: "А поїхали на круглий стіл до Медведчука". Той відмовився, пославшись на важливі міжнародні зустрічі. "Та й вам не раджу", — сказав Янукович Путіну. Проігнорувавши зауваження, пізніше Путін приїхав до Януковича в "Залісся" з десятком папок стосовно заявлених до переговорів питань. Спілкування двох президентів тривало близько чотирьох годин. Правда, як подейкують злі язики, провести його Віктор Федорович запропонував за... полюванням на куріпок. Тож серйозної бесіди про наболіле не вийшло. "Залісся" Володимир Володимирович покинув, збагатившись двома "новинами" — Янукович добре стріляє, і Тимошенко з в'язниці не вийде навіть після 2015 р.

За інформацією DT.UA, Путін розглядав можливість ще однієї своєї зустрічі з Януковичем на ці вихідні. Двом президентам 17—18 серпня компанію в Криму мав скласти казахстан-ський колега. Але Путіну потрібен був конкретний результат. Оскільки Київ білого прапора поки що не вивісив, візит скасували. Чекають.

У Києві ж намагаються активізувати мозкову діяльність, однак за гострого дефіциту мізків зробити це доволі проблематично. Ну, чому тільки вчора, через місяць (!) після перших тривожних повідомлень з Росії щодо "Рошена", українська делегація вирушила до Москви з'ясовувати стосунки з паном Онищенком? І наскільки професійна й широкопрофільна ця група "швидкого" реагування? Чому тільки минулого четверга свіжоспечений постпред України при Євразійській економічній комісії В.Суслов промимрив, що в п'ятницю, 16 серпня, в Суздалі, куди вилетіла делегація на чолі з віце-прем'єром Бойком, спробує (!) в робочому порядку включити до порядку денного ЄЕК питання про проблеми із прохо-дженням українських товарів через митний кордон Росії. "Наскільки це вдасться зробити, сказати складно. Поки що на порядку денному це питання не стоїть", — "порадував" чиновник. Чому воно там уже не стоїть, якщо проблеми в наших експортерів почалися ще в середині липня?

Та тому, що владі це було не потрібно. Бо вона вважає, що це особисті проблеми пінчуків, тарут, порошенків, коломойських і інших великих грошових мішків. Бо досі Азаров і Арбузов, за нашою інформацією, віддавали вказівки міністрам "не підтримувати!", дуже вибірково допомагаючи лише тим, хто зміг зацікавити Сім'ю чи то часткою у бізнесі, чи то ще якимись "вагомими аргументами". Бо в Сім'ї лише два завдання — утримати ситуацію до виборів і зберегти власні доходи. 

Та тільки наші недалекоглядні й недалекі "пастухи" не розуміють, що слід не тільки пестити й плекати вгодовані отари українського бізнесу, які вони безбожно стрижуть і доять, а й захищати поголів'я від північних варягів. Інакше стригтимуть й доїтимуть їх інші.

Янукович ніяк не визнає, що головна небезпека для його влади й майна — не Тимошенко, а Росія. Прийшовши до влади й боячись втратити симпатії основного електорату, він загравав із Кремлем, замість навантажити найкращі мізки країни розробкою довгострокової стратегії відносин зі стратегічним сусідом. Цього не зробили навіть тоді, коли ці відносини стали розжарюватися. Хоча заради справедливості зазначимо: а кого навантажувати? Арбузова? Прасолова? Кожару? Смішно. Хоча, напевно, все-таки трагічно. Для країни, державна машина якої неефективна навіть у мирний час. Що вже казати про надзвичайний економічний стан.

Прокинувся — подумай,  що ти зробив для України

Ці слова екс-президента РФ Б.Єльцина нині мають стосуватися кожного українського політика, чиновника, бізнесмена, журналіста й громадянина.

І все-таки, що Україна може зробити в ситуації, що склалася? Ось найелементарніше. 

— Негайно запустити ситуаційний центр, де групи експертів і юристів зможуть вести пошук рішень і напрацьовувати комплекс відповідних і превентивних заходів.

— Безумовно, нинішні українські проблеми мають стати предметом міжнародного розгляду. Як вважають багато експертів, Київ повинен звернутися до СОТ, членом якої є й Росія. Як свідчать наші європейські співрозмовники, Україна може розраховувати на солідну підтрим-ку Євросоюзу в рамках організації. Здається, не залишаться осторонь і США, й інші члени СОТ, оскільки Росія — єдина за всю історію країна, яка почала порушувати правила організації (причому не тільки щодо України), не пробувши в її лавах навіть року. І хоча офіційно Росія поки що не пояснила своїх дій на українсько-російському митному кордоні, її методи — явне обмеження торгівлі, а відтак мають стати предметом розгляду СОТ.

— Слід попросити термінових консультацій і з Єврокомісією, адже це через своє прагнення підписати асоціацію з ЄС українська економіка опинилася в зоні російського прицільного вогню. Але одночасно слід максимально виконати пункти "списку Фюле", щоб до листопада не залишилося заборгованостей із "домашнього завдання".

— Варто звернутися й до Пітерського арбітражу зони вільної торгівлі СНД, адже вільною нашу торгівлю з Росією нині не назве ніхто.

На меморандумі, підписаному країнами-гарантами після відмови України від ядерної зброї, серйозно зупинятися не будемо, оскільки навіть у часи "газової війни" 2009-го ніхто не спробував скористатися його механізмами, до слова, доволі ефемерними.

— Ряд експертів вважає, що слід запроваджувати дзеркальні заходи щодо російських виробників, обмеживши їхній експорт в Україну. Так, від цього постраждають і українські підприємства, але на війні без втрат не буває. Тим більше на війні нервів. Насамкінець, грузинам вдалося ж вистояти...

— Чудовий об'єкт для пильної уваги — ЧФ РФ у Криму.

— А що, коли зупинити прокачування російського газу, наприклад, засумнівавшись у його російському походженні або визнавши його якість не відповідною українським стандартам? Євросоюз збуриться? Так треба ж виводити наші проблеми на міжнародний рівень. Гадаєте, жартуємо? Ні, почули цю пропозицію від досить серйозних людей. "На війні як на війні", — кажуть вони.

Ми ж вважаємо, що витримати цю "психічну атаку" можна тільки об'єднавшись. Повинні консолідуватися українські олігархи, адже очевидно, що час, коли проблеми можна було розв'язувати індивідуально, за принципом "кожен сам за себе", минув. Спільна загроза має згуртувати й спонукати до вироблення плану скоординованих дій.

Має мобілізуватися й українське суспільство. Так, Росія — наш сусід і партнер, який називається стратегічним. Але поводиться вона не по-сусідськи й вже тим більше не по-партнерськи. Невже для когось це все ще не очевидно? Українська інтернет-спільнота вже вибухнула закликами до співгромадян не купувати російських товарів. У нас для цього не менше підстав, ніж в американців і європейців, які демонстративно виливають останніми тижнями на асфальт російську горілку.

Росія навряд чи очікує від України дієвої відсічі. І тому, що не гірше за нас із вами знає ціну українській владі — її інтелекту, професіоналізму й патріотизму. І тому, що останні півтора десятка років Київ реагував на всі підступи Москви або жалюгідною посмішкою Ванюкіна, або злісним шипінням — не більше. Україна так і не сподобилася задіяти Меморандум про гарантії її безпеки, звернутися в Стокгольмський арбітраж, змарнувала можливість розв'язати багато своїх економічних проблем із Москвою в рамках СОТ на етапі вступу туди Росії.

У переддень Дня незалежності громадяни, влада, опозиція, журналісти, "третій сектор" мусять вирішити, яка Україна нам потрібна. "Подарункова" чи справжня. Яку треба заслужити і яку треба відстояти.

       Адреси організацій Ви зможете
       знайти у розділі "Обласні Організації".
 
       За додатковою інформацією пишіть на:
       info@repressed.org.ua 

       

Наш архів

Громадська організація під назвою Всеукраїнське товариство репресованих (ВТР) заснована на зборах (біля 100 осіб), які відбулися 3.06.1989 просто неба на Львівській площі в Києві (Спілка художників під тиском КГБ у день зборів відмовила в наданні приміщення Будинку художників).

Додаткова інформація

Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України